Читать «І не лишилось жодного» онлайн - страница 22

Ентоні Марстон сказав тихим, приглушеним голосом:

– Я саме пригадував Джона й Люсі Комбс. То, певно, ті діти, яких я збив автівкою неподалік Кембриджа. Фатальне невезіння.

Суддя Ворґрейв єхидно запитав:

– Для них чи для вас?

Ентоні сказав:

– Ну, я гадав, для мене… та звісно, ви маєте рацію, їм збіса не пощастило. Звичайно, це чиста випадковість. Вони несподівано вибігли з-за рогу. Мене на рік позбавили водійських прав. Жахлива історія!

Лікар Армстронґ втрутився:

– Категорично не можна так швидко їздити, категорично. Такі молодики, як ви, становлять загрозу для суспільства.

Ентоні знизав плечима:

– Швидкість не стримати. Та звісно, англійські дороги безнадійні. На них навіть пристойний темп підтримувати важко.

Ентоні розглянувся, шукаючи свою склянку, узяв її зі столу, підійшов до столика біля стіни й налив собі ще віскі із содовою. Він сказав через плече:

– У всякому разі, то не моя вина. Просто нещасний випадок.

ІІІ

Служник, Роджерс, увесь той час нервово облизував губи й заламував руки. Він заговорив тихим, шанобливим голосом:

– Я теж, сер, сказав би слівце.

– Давай, Роджерсе, – заохотив Ломбард.

Роджерс прокашлявся і вкотре вже провів язиком по пересохлих губах.

– Сер, тут згадували мене з дружиною та міс Брейді. Жодного слова правди, сер. Ми з дружиною служили міс Брейді до самої її смерті. Вона завжди була хвороблива, завжди, сер, ще відтоді, як ми прийшли до неї на роботу. Тієї ночі бушувала гроза… у ту ніч їй стало гірше. Телефон не працював. Ми не могли викликати лікаря. Я пішов за ним пішки, сер. Але він прибув занадто пізно. Ми зробили все, що могли. Ми були віддані їй, сер. Це вам кожен скаже. Ніхто про нас і слова поганого не скаже. Нічого поганого.

Ломбард задумливо дивився на обличчя дворецького, що нервово посмикувалося, на пересохлі губи, нажахані очі. Він пригадав тацю з кавою, що випала з рук. Він подумав, але не вставив: «Та ну?»

Заговорив Блор, у словах якого відчувалася підкреслена глумливість колишнього співробітника поліції:

– Отримали дещицю після її смерті? Правда?

Роджерс випростався. Неохоче відповів:

– Міс Брейді залишила нам спадок як визнання нашої вірної служби. А чому б і ні, я хотів би знати?

Ломбард запитав:

– Як щодо вас, містере Блор?

– Як щодо мене?

– Ваше ім’я також у списку.

Обличчя Блора спалахнуло.

– Ви маєте на увазі Ландора? Це було пограбування лондонського комерційного банку.

Суддя Ворґрейв заворушився.

– Я пам’ятаю. То не була моя справа, та я пам’ятаю її. Ландор був засуджений на підставі ваших свідчень. Ви були офіцером, відповідальним за ту справу?

– Так, я, – підтвердив Блор.

– Ландора засудили на довічне ув’язнення, але він помер, провівши рік у Дартмурській в’язниці. У нього було слабке здоров’я.

– Він був злочинцем, – сказав Блор. – То він прикінчив нічного сторожа. Справа була надзвичайно проста.

Ворґрейв повільно промовив:

– Здається, вам оголосили подяку за вашу вправність у цій справі.

Блор невдоволено усміхнувся:

– Я отримав підвищення по службі. – І додав хрипким голосом: – Я просто виконував свій обов’язок.