Читать «І не лишилось жодного» онлайн - страница 17
Агата Крісті
– Так.
– Це все той голос, той жахливий голос,
Її обличчя знову позеленіло, а повіки затремтіли.
Лікар різко перервав її:
– Де ж бренді?
Роджерс поставив склянку на невеличкий столик, хтось передав її лікарю, який схилився над жінкою, що хапала ротом повітря.
– Випийте, місіс Роджерс.
Вона пила, трохи похлинаючись та задихаючись. Від спиртного їй стало краще. Обличчя відновило природний колір.
– Мені вже краще. Просто це так мене вразило, – сказала вона.
– Звісно, що вразило, – швидко сказав Роджерс. – Мене це теж шокувало. Насправді, я аж тацю впустив. То все клята брехня. Хотів би я знати…
Його перебили. Просто кашель, сухий кашель судді Ворґрейва, але він перервав Роджерса на півслові. Слуга глянув на суддю, який знову закашлявся, а тоді сказав:
– Хто поставив платівку на грамофон? Роджерсе, то були ви?
Роджерс залементував:
– Я не знав, що то! Клянуся Богом, сер, я не знав, що то було. Якби я знав, то ніколи б такого не зробив.
Суддя сухо сказав:
– Припустимо, що це правда. Але, гадаю, краще б ви пояснили нам усе.
Дворецький витер обличчя хусточкою. Він говорив переконливо:
– Я просто виконував розпорядження, сер. Це все.
– Чиє розпорядження?
– Містера Оуена.
Суддя Ворґрейв попросив:
– Розкажіть про це детальніше. Що саме наказав містер Оуен?
– Я мав поставити платівку на грамофон, – почав розповідати Роджерс. – Я знайшов її у шухляді. А моя дружина мала ввімкнути грамофон, коли я зайду у вітальню з кавою.
– Дуже дивна історія, – пробурмотів суддя.
Роджерс підвищив голос:
– Це щира правда, сер. Клянусь Богом, це правда. Я не знав, що там, ні на мить не підозрював. На платівці була назва… Я гадав, що то якась музика.
Ворґрейв поглянув на Ломбарда.
– Там є назва?
Ломбард кивнув. Раптом він вищирився, показуючи білі гострі зуби.
– Саме так, сер. Її назва «Лебедина пісня».
ІІІ
Несподівано їх обірвав генерал Макартур:
– Усе це немислимо, просто немислимо. Ось так узяти й закинути нам звинувачення. Треба щось зробити. Цей тип Оуен, хто б він там…
Його перервала Емілі Брент.
– У тому-то й річ, хто ж він? – різко запитала вона.
Втрутився суддя. Він говорив владно – уміння, набуте за роки судової практики:
– Власне це ми й повинні уважно дослідити. Гадаю, спершу вам потрібно вкласти дружину в ліжко, Роджерсе. А тоді повертайтеся до нас.
– Так, сер.
– Я допоможу вам, Роджерсе, – запропонував лікар Армстронґ.
Спершись на двох чоловіків, місіс Роджерс попленталася у свою спальню. Коли вони вийшли з кімнати, Тоні Марстон сказав:
– Я не знаю, як ви, а я б чогось випив.
– І я, – озвався Ломбард.
– Піду чогось пошукаю, – мовив Тоні й вийшов із кімнати. Через мить він повернувся. – Усе це чекало на таці в коридорі.
Він обережно поставив свою ношу на стіл. Наступні кілька хвилин пішли на розливання напоїв. Генерал Макартур, як і суддя, налили собі нерозведеного віскі. Усі відчували потребу випити щось стимулююче. Тільки Емілі Брент попросила склянку води.
До кімнати увійшов лікар Армстронґ.
– З нею все гаразд. Я дав їй заспокійливе. Що це, алкоголь? І мені не зайве випити.
