Читать «І не лишилось жодного» онлайн - страница 18

Чоловіки знову наповнили чарки. Через мить у кімнаті з’явився Роджерс.

Суддя Ворґрейв узявся вести розслідування справи. Кімната перетворилася на імпровізований зал суду.

– Ну, Роджерсе, – почав суддя, – мусимо докопатися до суті. Хто такий містер Оуен?

Роджерс витріщився на нього.

– Власник цього будинку, сер.

– Це мені відомо. Я хочу почути, що саме ви знаєте про цю людину.

Роджерс похитав головою.

– Нічого не можу сказати, сер. Я ніколи не бачив його.

Кімнатою пройшов легкий шумок.

Генерал Макартур перепитав:

– Ви його ніколи не бачили? Гм… Що ви маєте на увазі?

– Ми працюємо тільки тиждень, сер, моя дружина і я. Нас найняли листом через агентство. «Реджіна Ейдженсі» в Плімуті.

Блор кивнув:

– Компанія стара й добре відома, – підтвердив він.

Ворґрейв продовжив:

– Маєте того листа?

– Листа, за яким нас наймали? Ні, сер, я його не зберіг.

– Ну, то продовжуйте. Як ви сказали, вас найняли листом.

– Так, сер. Ми мали прибути у вказаний день. Так ми й зробили. Тут усе було в порядку. У запасі повно їжі, та й загалом усе відмінно. Знадобилося лише повитирати пил і все таке.

– А далі?

– Нічого, сер. Ми отримували розпорядження – знову листами – підготувати кімнати для гостей. А вчора пополудні я отримав ще один лист від містера Оуена. Там повідомлялося, що містер і місіс Оуен затримуються, що ми повинні підготуватися якнайкраще, також були вказівки щодо вечері та кави й коли ввімкнути грамофон.

Суддя різко запитав:

– А цей лист ви, звісно, зберегли?

– Так, сер, він зі мною.

Дворецький вийняв із кишені листа й передав судді.

– Гм, бланк із готелю «Рітц», надруковано на машинці.

Блор стрімко підбіг до нього.

– Дозвольте й мені глянути.

Він вихопив листа й пробіг по ньому очима.

– Друкарська машинка «Коронейшн». Майже нова – без дефектів. Папір із водяними знаками, найпоширеніша марка. З цього жодної користі. Цілком можливо, що є відбитки пальців, але я сумніваюся.

Ворґрейв пильно подивився на нього.

Ентоні Марстон стояв поруч із Блором і заглядав через плече.

– Дуже дивне ім’я, правда? – спитав він. – Алік Норман Оуен… Можна язика зламати.

Старий суддя сказав після невеликої паузи:

– Я вам дуже вдячний, містере Марстон. Ви звернули мою увагу на дуже цікаву й важливу деталь.

Він обвів усіх очима і, витягнувши голову вперед, як розсерджена черепаха, мовив:

– Гадаю, настав час усім нам поділитися інформацією. Було б добре, якби кожен із нас розповів усе, що знає про власника будинку. – Він замовк, та за мить продовжив: – Ми всі його гості. Думаю, якщо кожен із нас пояснить свою присутність тут, це піде тільки на користь справі.

Якийсь час було тихо, а тоді рішуче заговорила Емілі Брент:

– У всьому цьому є щось дивне, – сказала вона. – Я отримала лист із підписом, який було непросто розібрати. У мене склалося враження, що воно від однієї жіночки, з якою я познайомилася під час відпустки два чи три роки тому. Мені здалося, що в листі було прізвище Оґден або Олівер. Я знайома і з міс Оґден, і з міс Олівер. Та впевнена, що нікого не зустрічала й не дружила з кимось на прізвище Оуен.

Суддя Ворґрейв запитав: