Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 98
В. М. Горобець
Попри це, після відходу Тимура Тохтамиш енергійно почав відновлювати свою владу. 1396 р. він займає Сарай і починає наводити лад у країні. Хан посилає посольства до навколишніх країн. Як єдиного правителя його сприймають і сусіди. Того ж року, що й Сарай, під владу Тохтамиша повертається і крило Мувала. Це видно з уже згадуваного «Житія Стефана Пермського». Там під 1396 р. згадано, що Тохтамиш оволодів Мамаєвою Ордою. Проте з Кок-Орди Тохтамишу загрожували нападом Тимур-Кутлук і Едигей. Протистояння між ними мало форму перманентної війни. Так, на початку 1397 р. магістр Тевтонського ордену (Інфлянтського) отримав інформацію, що Тохтамиш воює з Тимуром (вочевидь, мався на увазі саме Тимур-Кутлук). Крім цього, навіть у землях, що вже перебували під владою хана, не все було гаразд. Так, у березні 1397 р. Тохтамиш зібрав військо, підступив під Кафу, розбив у полі місцеві загони й розпочав облогу міста. Отже, генуезці, як це вже не раз бувало, скористалися слабкістю Золотої Орди, і якщо не почали поширювати свою владу на навколишні терени, то принаймні припинили дотримуватися укладених раніше угод.
Тимур-Кутлук, скориставшись слабкістю хана, а також тим, що той залишив Сарай і зв’язав себе облогою Кафи, переходить у рішучий наступ. Він швидко захоплює столицю і невдовзі атакує Тохтамиша. Існує велика ймовірність, що це сталося в Криму. Відбулася битва, яку літописець характеризував, як
Отже, на середину 1397 р. Золота Орда на більшій території контролювалася Тимур-Кутлуком і Едигеєм. Драматично склалася доля вищезгаданого Актау та його тумена. Не маючи можливості залишитися в степах Поділля і Буджаку, Актау в 1397—1398 рр. попросив дозволу султана Баязида І перейти на його території. Отримавши згоду, емір привів своїх підданих на Балкани. При цьому якась група татарських емірів була страчена турками. Більшість татар розселилася по Османській імперії і навіть узяла участь у нещасливій для османів битві під Анкарою 1402 р. проти того ж Тимура, який знайшов собі новий напрям експансії.