Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 99

1397 р. відбувся перший спільний похід Вітовта й Тохтамиша в степ. Тоді війська союзники дісталися Криму. І саме тоді сталося приєднання частини караїмів до Вітовта. Наступного року відбувся похід на низ Дніпра з метою побудови фортеці. Ці перші військові акції мали лише підготовчий характер перед головним походом, метою якого було повернення Тохтамишеві столу Джучидів.

Саме під час перебування Тохтамиша у Великому князівстві Литовському сталася важлива подія — видання ханом ярлика Вітовту. У той час як «ярлик Мамая» перебуває ще на рівні гіпотези істориків, то ярлик Тохтамиша не викликає сумнівів. Важливість цього документа в тому, що ним Тохтамиш, як останній легальний правитель всього улусу Джучи, юридично поступається землями на захід від Дніпра та Ворскли на користь Великого князівства Литовського. Фактично ж він документально підтвердив уже існуючий стан речей. Щодо часу видання ярлика, то впевнено можна говорити лише про те, що це було до сумнозвісної битви на Ворсклі. На нашу думку, це може бути період між другим і третім походами союзників у степ.

Улітку 1399 р. відбувся третій похід Вітовта й Тохтамиша в степ, який закінчився їх нищівною поразкою в битві на Ворсклі. Переможці Тимур-Кутлук і Едигей пройшлися широким рейдом по українських землях. Було зроблено спробу штурму Києва, проте місто відбило приступи, а потім за допомогою контрибуції взагалі позбулося облоги.

Значення подій 1399 р. є дуже важливим в історії Золотої Орди. Держава Джучидів, незважаючи на важкі втрати внаслідок Тамерланового погрому і громадянської війни, спромоглася знайти сили, аби відбити вторгнення ззовні. При цьому неспроможність Тимур-Кутлука й Едигея захопити українські міста в умовах, коли основне військо Великого князівства Литовського загинуло чи було розсіяне внаслідок поразки, яскраво показало, що терени на захід від Ворскли та Дніпра були втрачені для Золотої Орди остаточно.

Політичні процеси у Великому князівстві Литовському наприкінці XIV — у першій половині XV ст. (К.Галушко)

Як і в інших династичних державах, політична ситуація у Великому князівстві Литовському залежала від стану відносин у середовищі правлячої родини. Принцип успадкування верховної влади так само, як і в Київській Русі, не був усталеним. Державна стабільність та єдність трималися на консенсусі Гедиміновичів, уділи яких становили конгломерат земель-князівств, об’єднаних ефемерною владою великого князя. Зокрема, на українських землях мали уділи такі представники правлячої династії: у Києві та Чернігово-Сіверщині — відповідно Володимир і Дмитро-Корибут Ольгердовичі; на Поділлі — Юрій, Олександр, Костянтин та Федір Коріатовичі (залежні в тому краї від угорської корони племінники Ольгерда); на Волині — Любарт, а після його смерті Федір Любартович (Ольгердів молодший брат і племінник).

Удільні князі лише номінально визнавали зверхність великого князя, користуючись надзвичайно широкими повноваженнями та можливостями самостійної політичної діяльності. Так, київський князь Володимир Ольгердович випускав власні монети та титулувався «з Божої ласки князь Київський», що наголошувало на суверенності його влади. Не меншими були політичні амбіції і в подільських князів Коріатовичів або сіверського князя Дмитра-Корибута.