Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 205

Принципово іншу тональність мали послання також одного з найталановитіших полемістів тієї доби — аскета-пустельника Івана (Йоана) Вишенського. Для нього католицька церква — не що інше, як «здохлий труп», а «лядська земля» — «зарослая тернієм безвірия і безбожія». Так само не жалує гострий на філігранне слово Вишенський і домашніх прибічників оновлення Русі, котрих картає не інакше, як сонмище розпусників і користолюбців, котрих «осліпив і омрачив» антихрист.

«З доброй приязні... окрутнє ся великая неприязнь вщела...»

Відчуваючи за собою підтримку королівської адміністрації, ієрархи уніатської церкви намагалися силою навернути до себе православних чи розправитися з їхніми духовними авторитетами. Зокрема, одного з таких лідерів антиунійного руху, протосинкела Никифора, під тиском королівської адміністрації звинуватили в шпигунстві на користь Османської імперії й кинули до в’язниці, де він згодом і помер.

Особливо наполегливим у наверненні до унії православних був єпископ володимирський і берестейський, а з 1599 р. уніатський митрополит київський Іпатій Потій. Будучи людиною норовливою і крутою за вдачею, Потій міг дозволити собі власноруч поголити бороду православному священику, збройною ватагою оволодіти православним Іллінським монастирем у Володимирі чи роздерти навпіл настольний антимінс. Або ж, незважаючи на рішучі протести православної громади Києва, силою впровадити до міста св. Володимира свого намісника Антонія Грековича, аби той зайняв митрополичий Софійський монастир.

Полоцький уніатський архімандрит Йосафат Кунцевич, отримавши від короля дозвіл на підпорядкування всіх церков своєї єпархії, змушував православних жителів Вітебська у свята проводити свої урочисті літургії у відкритому полі за містом. Попередженнями литовського канцлера Лева Сапіги, що своїми вчинками владика може «запалити ті небезпечні іскри, котрі всім нам загрожують згубною і нищівної пожежею», Кунцевич знехтував. Як виявилося згодом, даремно знехтував...

Відповіді супротивників унії хоч і не були підтримані королівською владою, втім, від цього вони не стали не менш рішучими. 1609 р. лише дивом лишився живим Іпатій Потій, коли на нього у Вільні кинувся з шаблею наголо місцевий міщанин Іван Тупека. Затуливши чоло рукою, єпископ втратив два пальці, але зберіг життя.

Менше пощастило митрополичому наміснику Грековичу. За його аж надто активну діяльність з упровадження унії у Києві в травні 1610 р. козацька ватага устами свого гетьмана Григорія Тискиневича застерегла не вступати до Софійського монастиря, бо вб’ють, «яко пса». Того ж таки року хтось із козаків спробував виконати погрозу, проте замах був невдалий. Аж поки в лютому 1618 р. козаки таки схопили Грековича у власному будинку та виконали свою давню погрозу, пустивши під лід на Дніпрі, неподалік від Видубицького монастиря, «осетрів годувати».