Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 206

Жертвою самосуду православної пастви став і полоцький уніатський архієпископ Йосафат Кунцевич, тіло якого також упокоїлось у річці Двіна. Платою ж за життя Кунцевича стало карання на горло 19 зачинателів бунту в Полоцьку, знищення місцевої ратуші та позбавлення міської громади магдебурзьких прав.

Висвячений на православного митрополита київського Йов Борецький у своїй знаменитій «Протестації» 1621 р. звинувачував уніатів, що вони своїми діями «порушують святий спокій, руйнують давню любов і згоду між поляками та Руссю».

Майже два десятиліття перед тим, 1604 р., львівський протопіп скаржився, що приїзд до міста Потія та його привселюдне відлучення від церкви православних спричинило ситуацію, за якої «люд на люд, дом на дом повстал... з доброй приязни Руси з поляки окрутнє ся великая неприязнь вщела...»

«За церков нашу Восточную, а за веру Греческую голови свої бихми мєлі всі положити...»

Козацтво, що виникло на Великому Кордоні осілої європейської та кочової азійської цивілізацій, тривалий час несло на собі карб свого прикордонного життя як у сфері побуту та способу життя, де тісно перепліталися ознаки різних цивілізаційних належностей, так і значною мірою індиферентного ставлення до проблем міжконфесійного співжиття. Доволі курйозним, хоч і не менш від того промовистим, є свідчення історичного джерела кінця 1570-х рр., автор якого цілком серйозно стверджував, що козацтво є переважно «віри магометанської».

Будь-які сумніви щодо християнської належності козацтва розсіюються в часи католицького наступу, породженого постановами Тридентського собору, особливо в добу збурення Русі підготовкою, а згодом реалізації планів церковної унії. Втративши підтримку влади, православні ієрархи віднайшли її в особі запорозьких лицарів. Так, 1609 р. київські міщани, протестуючи проти насильницького впровадження Іпатієм Потієм до митрополичого Софійського монастиря свого намісника Антонія Грековича, на допомогу закликали запорожців, котрі втопили в Дніпрі уніата («подсадили під льод води пити»). Декілька років по тому, 1613 р., архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький так само за збройної допомоги козаків повернув святій обителі землі, конфісковані уніатським митрополитом.

Будучи затребуваними в «гарячій фазі» міжконфесійних змагань, запорожці гетьмана Григорія Тискиневича в листі до київського підвоєводи Михайла Холонєвського 1609 р. наголошували: «За церков нашу Восточную, а за веру Греческую голови свої бихми мєлі всі положити... і словом нашим рицерскім боронить обецуєм».

Утім, усі ці випадки можна було тлумачити лише як приклад застосування грубої збройної сили запорожців церковними ієрархами та православними міщанськими громадами. Якісно ж новий взірець співпраці козацтва та православної церкви мав місце на початку 1616 р., коли козацький гетьман Петро Сагайдачний «зо всім Войском Запорозким» вписались до щойно створеного в Києві Богоявленського православного братства. Зважаючи на те, що православне братство було засноване в часи формальної ліквідації православної церкви та без дозволу короля, надана йому підтримка з боку козацтва мала неоціненне значення. Чи не найліпшим компліментом на адресу православних братчиків була оцінка факту його створення, що прозвучала з уст тогочасного уніатського митрополита Йосифа Веляміна Рутського: «Великою перешкодою в Києві є нове братство... Якщо те братство не буде ліквідоване, то важко чогось доброго очікувати».