Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 125

Ослаблення опозиції дало можливість Мехмед-Ґераю І об’єднати країну і зміцнити свою владу над усіма татарськими улусами, що входили до складу Кримського ханату. Зміцнення держави відкривало перед ханом нові політичні перспективи, але найпершим була організація нового широкомасштабного походу, який краще за все зміг би підняти авторитет центральної влади в очах кочовиків. Метою чергової агресії кримців стали українські землі в складі Польщі. Те, що вибір ліг саме на ці території, не було випадковим. На відміну від Московської держави, де кордон був добре укріплений засіками, фортецями й численними військами, південні кордони Великого князівства Литовського й Королівства Польського, як уже зазначалося вище, були укріплені слабко. До того ж усі фортифікації зводилися до поодиноких міст-фортець, не з’єднаних між собою суцільною лінією засік, валів, ровів тощо, як це мало місце у Московській державі. Якщо ж до цього додати, що постійних військ на самому кордоні було мало, іноді всього лише кількасот вояків, то картина виглядає жалюгідною. Окрім стратегічних міркувань, польський напрямок був обраний, напевно, ще й тому, що улуси покійного Ахмат-Ґерая були орієнтовані саме на Правобережну Україну, а отже, напади на Велике князівство Литовське та Корону Польську задовольняли місцеву татарську верхівку й у разі успіху остаточно привертали її на бік Мехмед-Ґерая І. Сам хан уже через півроку після походу показував його Сигізмунду І як «народну ініціативу», що  виникла під впливом затримки упоминок і нападів українських козаків. Тим часом саме кримський правитель, зважаючи на минулорічні договори з королем, ніби намагався їх зупинити й послав для цього Богатир-Ґерая. Останній же, наздогнавши степовиків уже біля польських кордонів, не зміг повернути кримців і мусив, за словами хана, приєднатися до нападників. Хан, як і раніше, намагався подати агресивні дії своїх підданих як самостійні. Але вже сама чисельність нападників — 40 тисяч — та їх організовані дії відкидають будь-які ілюзії щодо спонтанності цього заходу Кримського ханату.

У Литовському князівстві та Королівстві Польському, імовірно, добре володіли інформацією про політичну ситуацію в Кримській державі, що склалася на кінець зими й початок осені 1519 р. і не створювали собі ілюзій з приводу спокою кордонів з боку степовиків. Литовська держава, зайнята війною з Московським князівством, тримала на східному кордоні більшість своїх сил і не могла виділити численних військових контингентів для захисту українських земель. Тому, як це часто бувало й раніше, оборона краю лягала в основному на плечі місцевого населення. Загальним керівництвом займався князь Костянтин Острозький, якого, попри його посаду головного гетьмана Великого князівства Литовського, король залишив на Волині. Литовське керівництво не обмежилось єдиними оборонними заходами. Вже згадуваний козацький похід 1519 р. під Іслам і Очаків, окрім вищезазначених причин, мав на меті, на нашу думку, якщо не зірвати літні напади кримців, то по можливості затримати їх за рахунок блокування переправ і захоплення татарських коней. Уряд Польщі теж не сидів склавши руки. У березні 1519 р. на Пйотрковському сеймі було запроваджено спеціальний податок по 12 грошей з лану для військових потреб, зокрема й на захист проти татар.