Читать «Тріснуло дзеркало» онлайн - страница 120

– Покоївка Лоринстонів? – запитав Кредок. Він здавався геть містифікованим.

– Вона, звичайно, мала за обов’язок приймати послання по телефону, – сказала міс Марпл, але робила вона це не дуже добре. Вона вловлювала загальний зміст від того, що їй говорили, якщо ви розумієте, про що я кажу, але записувала його на папір так, що іноді перетворювала на нісенітницю. Мабуть, вона просто дуже погано знала граматику. У результаті сталося кілька дуже прикрих випадків, коли зрозуміти її писанину було неможливо. Один запам’ятався мені дуже добре. Зателефонував містер Бероуз – здається, саме так звали того чоловіка – і сказав, що він бачився з містером Елмастоном із приводу поваленого паркана, але, мовляв, не його справа лагодити той паркан. Адже він на протилежному боці ділянки, і містер Бероуз хотів би з’ясувати, чи це справді так, перш ніж подавати позов до суду, бо від цього залежить, відповідальний він чи ні за той повалений паркан, і тому для нього важливо знати площу ділянки, перш ніж давати інструкції своїм адвокатам. Надзвичайно темне й важке для розуміння послання, як бачите. Воно радше збивало з пантелику, ніж щось пояснювало.

– Якщо ви говорите про покоївок, – сказала міс Найт, захихотівши, – то це, певне, було дуже давно. Я не чула про покоївок уже багато років.

– Це справді було багато років тому, – сказала міс Марпл, але людська природа й тоді була такою, якою вона є тепер. Помилки робилися приблизно з тих самих причин. Яка я рада, – додала вона, – що ця дівчина тепер перебуває в безпеці, у Бурнемауті.

– Дівчина? Яка дівчина? – запитав Дермот.

– Дівчина, яка шиє сукні і яка в той день зустрічалася з Джузеппе. Її звуть Ґледіс, а прізвища не пам’ятаю.

– Ґледіс Діксон?

– Так, це вона.

– Вона в Бурнемауті, ви кажете? Звідки це вам відомо?

– Я знаю, – сказала міс Марпл, – бо не хто інший, як я, послала її туди.

– Що ви сказали? – витріщився на неї Дермот. – Ви її туди послали? Навіщо?

– Я ходила до неї, – сказала міс Марпл, – я дала їй трохи грошей і сказала, щоб вона поїхала у відпустку й не писала додому.

– Навіщо ви це зробили?

– Як то навіщо? Бо я не хотіла, щоб її вбили, – пояснила міс Марпл і лагідно примружила очі, подивившись на нього.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

– Я одержала дуже люб’язного листа від леді Конвей, – сказала міс Найт два дні по тому, коли забирала тацю зі сніданком міс Марпл. – Ви пам’ятаєте, як я вам розповідала про неї? Щоправда, у неї бувають – і вона легенько постукала себе по лобі – невеличкі відхилення. І пам’ять її підводить. У таких випадках вона не впізнає своїх родичів і велить їм забиратися геть.

– Така поведінка може свідчити про гострий розум, а не про втрату пам’яті, – сказала міс Марпл.

– Облиште, облиште, – обурилася міс Найт – хіба годиться таке казати? Не будьте злюкою. Узимку вона живе в готелі «Белґрейв». Надзвичайно зручний готель із постійними мешканцями. Вона дуже хоче, щоб я приїхала й пожила там із нею.

Міс Найт зітхнула.

Міс Марпл сіла в ліжку.

– Але ж, будь ласка, – сказала вона. – Якщо ви там потрібні – якщо ви там потрібні й вам хочеться туди поїхати…