Читать «Тріснуло дзеркало» онлайн - страница 117

– Так? – озвалася міс Марпл. – Ви щось хочете сказати?

– Ви запитували мене про дітей. Про дітей, яких Марина Ґреґ усиновила, перш ніж довідалася, що матиме власну дитину.

– Так, запитувала.

Кредок розповів їй те, про що йому пощастило довідатися.

– Марґо Бенс, – лагідно повторила міс Марпл. – У мене було передчуття, знаєте, що вся ця історія якось пов’язана з дітьми.

– Я не можу повірити, що після стількох років…

– Знаю, знаю. Повірити в таке важко. Але, мій любий Дермоте, чи багато ви знаєте про дітей? Згадайте власне дитинство. Чи пам’ятаєте ви про якийсь дрібний і мало значущий випадок, який, проте, завдав вам великого горя або примусив вас хвилюватися? Чи переживали ви смуток, такий глибокий, якого потім вам ніколи не доводилося переживати? Була, знаєте, книжка, написана геніальним письменником, якого звали Річардом Г’юзом. Я забула назву тієї книжки, але вона була про дітей, що пережили ураган. Атож, ураган на Ямайці. Найбільше їм тоді запам’ятався їхній кіт, який гасав по кімнатах, немов божевільний. Нічого більше в їхній пам’яті не залишилося. А весь жах і все збудження, яке вони тоді пережили, зосередилися для них у тому котові.

– Цікаво, що ви говорите про це.

– Мої слова примусили вас щось пригадати?

– Я подумав про той день, коли померла моя мати. Мені було десь п’ять років. П’ять чи шість. Я вечеряв у дитячій кімнаті. Переді мною був рулет із джемом. Я дуже любив рулет із джемом. Один зі слуг увійшов до дитячої кімнати й сказав моїй гувернантці: «Який жах! Місіс Кредок загинула, нещасливий випадок»… І коли я думаю про смерть своєї матері, знаєте, що я бачу?

– Що?

– Тарілку, а на ній рулет із джемом, а я сиджу й дивлюся на нього. Дивлюся й бачу тепер, як і тоді, що з одного боку джем витікає з нього. Я не плакав і нічого не казав. Пам’ятаю тільки, як я сидів там так, ніби мене заморозило в тій позі, поки я дивився на рулет. І знаєте, навіть тепер, коли в крамниці, або в ресторані, або в чиємусь домі я бачу порцію рулету з джемом, на мене накочує хвиля жаху й розпачу. Іноді я не можу навіть спочатку зрозуміти чому. Вам це не здається чимось близьким до божевілля?

– Ні, – сказала міс Марпл, – мені це здається чимось цілком природним. Це навіть дуже цікаво, власне… Нагадує мені…

IІ

Двері відчинилися, і з’явилася міс Найт, несучи тацю з чаєм.

– Яка приємна несподіванка! – вигукнула вона. – У нас гість! Вітаю вас, інспекторе Кредок. Зараз я принесу ще одну філіжанку.

– Не турбуйтеся! – гукнув Дермот їй навздогін. – Мене вже тут почастували міцнішим трунком.

Міс Найт вистромила голову у двері.

– Містере Кредок, можна вас на хвилиночку?

Дермот вийшов до неї в хол. Вона провела його до їдальні й зачинила двері.

– Ви будьте обачні, гаразд?

– Обачний? Ви про що, міс Найт?

– Будьте обачні з нашою любою старенькою. Ви знаєте, вона всім цікавиться, але для неї не дуже добре, коли вона збуджується, слухаючи розповіді про вбивства та всяку іншу гидоту. Ми не хочемо, щоб вона думала про погане й бачила жаскі сни. Вона дуже стара й слабенька, і їй треба жити життям спокійним і захищеним. Вона завжди так жила, ви ж знаєте. Я переконана, що всі ці балачки про вбивства, про ґанґстерів і таке інше завдають їй великої, великої шкоди.