Читать «Випробування невинуватістю» онлайн - страница 86

Хай як не дивно, та вона справила на нього таке саме враження, як і тоді, коли він побачив її вперше. Була одягнена не по-лондонськи – без капелюшка та із розмаяним темним волоссям, як у ельфа. Під важким твідовим пальтом мала темно-зелену спідницю і светр. І вигляд такий, начебто щойно бігла болотом.

– Будь ласка, – мовила Естер, – будь ласка, ви мусите мені допомогти.

– Допомогти вам? – Він був ошелешеним. – Як? Звісно, я допоможу вам, якщо зможу.

– Я не знаю, що робити, – продовжила Естер. – Я не знаю, до кого звернутися. Проте хтось мусить мені допомогти. Я більше так не можу, а це ви все винні. Ви все це почали.

– Ви в біді? У вас неприємності?

– Ми всі в біді, – виправила Естер. – Але ми всі такі егоїсти, хіба ні? Маю на увазі, я думаю тільки про себе.

– Сідайте, моя люба, – м’яко запропонував він.

Він зібрав із крісла папери та посадив її. Потім відійшов до серванта в кутку.

– Вам треба випити келих вина, – сказав він. – Склянку сухого хересу. Ви як?

– Як хочете. Мені байдуже.

– Надворі дуже мокро й холодно. Ви чогось потребуєте?

Він повернувся із графином і склянкою в руках. Естер сиділа в кріслі. Така манірна та відсторонена, що він аж розчулився.

– Не переймайтеся, – м’яко порадив він, потім поставив склянку біля дівчини і наповнив її. – Не завжди все так погано, як нам здається.

– Так говорять, але це неправда, – не погодилась Естер. – Іноді все навіть гірше, ніж здається. – Вона сьорбнула вина, а потім дорікнула: – Усе було добре, поки не з’явилися ви. Все було гаразд. А потім… потім усе почалося.

– Не буду прикидатися, – мовив Артур Калґарі, – що не здогадуюсь, про що ви. Коли ви вперше мені про це сказали, то заскочили мене зовсім зненацька. Проте тепер я краще розумію, чим обернулась для вас моя інформація.

– Ми так довго вважали, що це Джеко, – почала Естер і затнулась.

– Знаю, Естер, знаю. Але ж ви усвідомлюєте, що треба все переосмислити? Може, ваша безпека була несправжньою. Примарною, облудною, картонною – наче декорації на сцені. Це справляло враження безпеки, проте насправді так не було.

– Ви маєте на увазі, – запитала Естер, – що треба бути мужньою, що марно чіплятися за щось, бо воно просто крихке та несправжнє? – Якусь хвилину вона помовчала, а потім додала: – Ви були сміливі! Я це розумію. Самому прийти та все нам розповісти. Не знаючи, як ми почуватимемося, як ми відреагуємо. Це був сміливий учинок. Я захоплююся мужністю, бо, бачте, сама не дуже хоробра.

– Розкажіть мені, – м’яко попросив Калґарі, – розкажіть мені, що тепер трапилось. Це щось виняткове?

– Я бачила сон, – зізналась Естер. – Є дехто… молодий чоловік… лікар…

– Розумію, – підштовхував Калґарі. – Ви стали друзями чи, можливо, більше ніж друзями?

– Я гадала, – відповіла Естер, – ми більше ніж друзі… І він теж так гадав. Але, розумієте, тепер, коли все це розкрилося…

– Так? – спонукав Калґарі.

– Він думає, що це зробила я, – вихопилося в Естер. – Чи, може, він не так думає, проте не впевнений. Він не може бути впевнений. Він думає, – а я бачу, що він думає, – що найімовірніше, це зробила я. Я – напідхожа особа. Мабуть, так і є. Мабуть, ми всі думаємо одне на одного. І я вирішила, що хтось повинен допомогти із цим жахливим безладом, і через свій сон я згадала про вас. Розумієте, я загубилася, я не могла знайти Дона. Він пішов, а переді мною – яр, прірва. Так, саме це слово. Прірва. Це звучить достатньо глибоко? Така глибока й така нездоланна. А ви були там, на іншому боці, ви простягнули руки та сказали: «Я хочу тобі допомогти». – Вона глибоко зітхнула. – Тому я прийшла до вас. Я втекла та прийшла сюди, тому що ви мусите нам допомогти. Якщо не допоможете нам, хтозна, що станеться. Ви маєте допомогти нам. Ви розпочали це все. Мабуть, скажете, що ви тут ні до чого. Що ви нам уже якось усе розповіли – розповіли всю правду про те, що сталося, а далі це вже не ваша справа. Ви скажете…