Читать «Випробування невинуватістю» онлайн - страница 77

– Не треба, Філіпе, ти заплутуєш мене. – Раптом легеньке пожвавлення проступило в тоні Мері. – То ти вважаєш, це Ґвенда? – запитала вона. – Мабуть, таки твоя правда. О, було б щастя, якби Ґвенда.

– Бідолашна Ґвенда. Бо вона не із сім’ї, так?

– Так, – підтвердила Мері. – Я про те, щоб це не був хтось із нас.

– Це все, що ти про це думаєш, так? – поцікавився Філіп. – Як це впливає на нас.

– Звісно, – погодилася Мері.

– Звісно, звісно, – передражнив її роздратовано Філіп. – Біда з тобою, Поллі, тому що в тебе немає уяви. Ти неспроможна поставити себе на чиєсь місце.

– З якого дива? – промовила Мері.

– Так, з якого дива? – повторив Філіп. – Насправді, гадаю, щоб згаяти час. Я спроможний уявити себе на місці твого батька, Ґвенди: якщо вони не винуваті, яке це для них пекло. Яке це пекло для Ґвенди – раптом відсторонитися. Глибоко в душі знати, що вона не зможе вийти заміж за чоловіка, якого, зрештою, кохає. А тепер постав себе на місце свого батька. Він знає (не може не знати), що жінка, в яку він закоханий, мала і можливість скоїти вбивство, і мотив. Він сподівається, що вона цього не робила, він думає, що вона цього не робила, але він невпевнений. Ба більше, він ніколи не буде впевнений.

– У його віці… – почала Мері.

– О, у його віці, у його віці, – нетерпеливився Філіп. – Хіба ти не розумієш, що для чоловіка його віку це ще гірше. Це останнє в його житті кохання. Малоймовірно, що в нього буде інше. Воно глибоке. А з іншої точки зору, – продовжив він, – припустімо, що Лео вийшов із туману й тіні замкнутого світу, в якому йому вдавалося жити так довго. Припустімо, що це він убив дружину. Можна пошкодувати бідолаху, чи не так? Ні, – замислено додав він, – не те, що я справді можу хоч на мить уявити, що він щось таке вчинив. Але не сумніваюся, що поліція може це добре уявити. Тепер, Поллі, послухаймо твою точку зору. Хто, на твій погляд, це зробив?

– Звідки мені знати? – здивувалася Мері.

– Ну, можливо, ти не можеш знати, – правив своє Філіп, – однак поміркувавши, могла б видати дуже непогану ідею.

– Я кажу тобі, що відмовляюся взагалі думати про це.

– Мені цікаво чому… Чи це просто неприязнь? Чи це, мабуть, тому, що ти таки знаєш. Мабуть, у своїй байдужій спокійній голові ти цілком впевнена… Така впевнена, що не хочеш думати про це, що не хочеш сказати мені? Це Естер у тебе на гадці?

– З якого лиха Естер убивати матір?

– Немає справжньої причини, так? – замислено промовив Філіп. – Але знаєш, про таке іноді читаєш. Син або дочка, яким здебільшого ні в чому не відмовляють, дають собі волю – і одного дня трапляється дурня. Люблячі батьки відмовляються платити за кінотеатр, або за купівлю нової пари туфель, або велять повернутися із прогулянки із хлопцем о десятій. Це може бути щось не надто важливе. Проте це немов підкладати вибухівку під потяг, який уже рушив. Раптом підліток, про якого йдеться, у нападі шаленства підносить молоток, чи сокиру, чи, ймовірно, кочергу – і готово. І хоч це завжди важко пояснити, проте воно трапляється. Це кульмінація довгого ланцюжка притлумлених бунтів. Це модель, яка б пасувала Естер. Розумієш, із Естер проблема в тому, що ніхто не знає, що коїться в її милій голові. Вона слабка, звісно, і ображається, що слабка. А твоя мати була такою людиною, що змушувала її усвідомлювати свою слабкість. Так, – трохи збуджено кинув Філіп, нахилившись уперед. – Гадаю, я зміг би вибудувати справу проти Естер.