Читать «Випробування невинуватістю» онлайн - страница 102

«Пам’яті Рейчел Луїзи Арґайл».

А нижче текст:

«Устають діти й ублажають її».

За її спиною пролунали звуки кроків. Тіна повернула голову й остовпіла.

– Мікі!

– Я побачив твою машину. Їхав за тобою. У будь-якому разі – я однаково їхав сюди.

– Ти їхав сюди? Чому?

– Не знаю. Можливо, просто щоб попрощатись.

– Попрощатись із нею?

Він кивнув.

– Так. Я погодився на ту роботу в нафтовій компанії, про яку говорив. Я від’їжджаю приблизно за три тижні.

– І ти прийшов сюди, щоб попрощатися з матір’ю?

– Так. Можливо, щоб подякувати їй та сказати, що я жалкую.

– Мікі, про що ти жалкуєш?

– Не про те, що це я її вбив, якщо ти на це натякаєш. Тіно, ти вважаєш, це я її вбив?

– Я не впевнена.

– Тепер ти ні в чому не можеш бути певною, так? Тобто немає сенсу переконувати тебе, що я її не вбивав.

– Чому ти жалкуєш?

– Вона дуже багато для мене зробила, – повільно проговорив Мікі. – А я ніколи не виявляв хоч трохи вдячності. Ображався за кожну дрібницю. Ніколи не сказав їй жодного доброго слова та ніколи лагідно на неї не подивився. Я зараз про це жалкую.

– Коли ти перестав ненавидіти її? Коли вона померла?

– Так. Так, радше так.

– Ти ж не її ненавидів, хіба ні?

– Ні… Ні. Щодо цього твоя правда. Я ненавидів власну матір. Тому що любив її. Тому що я любив її, а їй було на мене начхати.

– А тепер ти навіть не гніваєшся?

– Ні. Гадаю, вона нічого не могла вдіяти. Адже ти народжуєшся таким, який уже є. Вона була сонячним, щасливим створінням. Дуже любила чоловіків і випити, і вона була милою з дітьми, коли мала настрій. Вона нікому не дозволяла їх ображати. Так, вона не піклувалася про мене! Усі ці роки я відмовлявся визнавати це. Тепер я це прийняв. – Він простягнув руку. – Тіно, даси мені одну гвоздику? – Він узяв її і, нахилившись, поклав на могилу, під самим написом. – Ось тобі, мамо, – мовив він. – Я був тобі поганим сином, а ти не була мені дуже мудрою мамою. Але наміри в тебе були добрі. – Він поглянув на Тіну. – Це нормальне вибачення?

– Думаю, годиться, – схвалила Тіна.

Вона нахилилася і поклала свій букетик гвоздик.

– Ти часто приходиш сюди та приносиш квіти?

– Я приходжу сюди раз на рік, – відповіла Тіна.

– Маленька Тіна, – сказав Мікі.

Вони попрямували стежкою назад.

– Тіно, я її не вбивав, – почав Мікі. – Присягаюсь, я не вбивав. Я хочу, щоб ти мені повірила.

– Я була там тієї ночі, – заговорила Тіна.

Він рвучко обернувся.

– Ти там була? Ти маєш на увазі в Сонячному Розі?

– Так. Я думала змінити роботу. Хотіла порадитися з татом і мамою щодо цього.

– Ну, – видав Мікі, – продовжуй.

Коли вона не озвалася, він узяв її руку й стиснув.

– Ну ж бо, Тіно, – підштовхував він. – Ти повинна мені розповісти.

– Досі я нікому в цьому не зізнавалася, – зауважила Тіна.

– Продовжуй, – знову підбадьорював її Мікі.

– Я вирушила туди. Під’їжджала машиною просто до воріт. Ти знаєш, на півдорозі є місце, де добре розвертатися?

Мікі кивнув.

– Я вийшла з машини та пішла в бік будинку. Я вагалася. Знаєш, як важко іноді бувало розмовляти з мамою. Я про її незмінно наявну власну думку. Я хотіла викласти все якомога чіткіше. Тож я пішла до будинку, потім назад до машини, а потім знову до будинку. Обмірковувала.