Читать «Випробування невинуватістю» онлайн - страница 103
Агата Крісті
– Коли це було? – запитав Мікі.
– Не знаю, – відповіла Тіна. – Зараз не можу згадати. Я… я не стежу за часом.
– Так, люба, – погодився Мікі. – Ти завжди наче літаєш під хмарами.
– Я була під деревами, – продовжила Тіна, – і ступала дуже м’яко…
– Як маленька кішка, – лагідно пробурмотів Мікі.
– …коли я почула їх.
– Почула кого?
– Двоє перешіптувалися.
– Так? – Мікі напружився. – Що вони казали?
– Вони сказали… Один із них сказав: «Від сьомої до сьомої тридцять. У цей час. Тепер запам’ятай і нічого не наплутай. Від сьомої до сьомої тридцять». Інший голос: «Можеш мені довіряти», а потім перший голос: «А після цього, люба, все буде чудово».
Запала мовчанка, а потім Мікі запитав:
– Ну, і чому ти мовчала про це?
– Тому що я не знала, – намагалася пояснити Тіна. – Я не знала, хто говорив.
– Та хоч приблизно! Це був чоловік чи жінка?
– Не знаю, – повторила Тіна. – Хіба ти не розумієш, коли двоє шепочуться, то голосу не чути. Це просто… просто шепіт. Хоча мені здається, це були чоловік і жінка, тому що…
– Через те, що вони сказали?
– Так. Але я не знаю, хто це був.
– Ти припускала, – запитав Мікі, – що це могли бути батько та Ґвенда?
– Це можливо, хіба ні? – перепитала Тіна. – Це могло означати, що в тому проміжку часу Ґвенда мала покинути будинок і повернутися, чи Ґвенда сказала батькові, щоб той спустився між сьомою та сьомою тридцять.
– Коли б це виявилися батько та Ґвенда, ти не хотіла б виказувати їх поліції. Так?
– Якби я була впевнена, – зазначила Тіна. – Але я не впевнена. Це міг бути хтось інший. Це могли бути Естер і ще хтось. Це могла навіть бути Мері, але не Філіп. Ні, звісно, не Філіп.
– Коли ти говориш Естер і ще хтось, кого ти маєш на увазі?
– Я не знаю.
– Ти не бачила його? Я про чоловіка.
– Ні, – відповіла Тіна. – Я не бачила.
– Тіно, я гадаю, ти обманюєш. Це був чоловік, чи не так?
– Я повернулася назад, – продовжила Тіна, – до машини, а потім з іншого кінця вулиці хтось дуже швидко наближався. Просто тінь у темряві. І тоді мені здалося, що я почула, як у кінці дороги хтось заводить автомобіль.
– Ти подумала, що це був я… – промовив Мікі.
– Я не знаю, – відповіла Тіна. – Це міг би бути ти. Він був твоєї статури й твого зросту.
Вони підійшли до маленького Тіниного автомобіля.
– Ну ж бо, Тіно, – звелів Мікі, – сідай у машину. Я їду з тобою. Ми їдемо до Сонячного Рогу.
– Але, Мікі…
– Немає сенсу запевняти тебе, що це не я, хіба ні? Що ще я повинен додати? Мерщій, їдьмо до Сонячного Рогу.
– Мікі, що ти робитимеш?
– Чому ти вважаєш, що я щось робитиму? Утім, хіба ти не збиралася туди їхати?
– Так, – погодилася Тіна, – збиралася. Я отримала листа від Філіпа.
Вона завела свій мікромобіль. Мікі сидів поруч із нею дуже напружений.
– Отже, лист від Філіпа? Що він написав?
– Він попросив мене приїхати. Хоче зустрітися зі мною. Знає, що сьогодні я працюю тільки півдня.
– О, він написав, що хоче з тобою зустрітись?
– Він написав, що хоче дещо мене запитати та сподівається, що я відповім на його питання. Написав, що не потрібно нічого йому розповідати – він сам мені все розповість. Я муситиму тільки сказати «так» або «ні». Він пообіцяв тримати в таємниці все, що я йому розповім.