Читать «Гелтер Скелтер» онлайн - страница 172

«Швидка» нарешті дісталася лікарні.

Вибравшись із машини, Макс деякий час спостерігав, як черговий фельдшер допомагає санітарам витягти ноші з тілом Кравича. Він не роздивлявся довкілля, бо й так його знав. Це була лікарня швидкої медичної допомоги на Фастівській. Звідси до університету не більше чотирьох кілометрів. Дивлячись на вкрите бурими плямами простирадло, Макс думав про колишнього сусіда: як той зараз їде в поліцейській машині, як його заводять до «мавпятника» в райвідділі. Там він сидітиме до приходу слідчого, проклинаючи все на світі, а передусім – власну тупу необачність.

Кабінет хірурга Євгена Бартенка (це ім’я значилося на дверях) виявився доволі просторим. Кімната нічим не відрізнялася від аналогічних кабінетів: світла, мінімально мебльована, чотири дошки з медичною інформацією та дві таблиці з кістяками, позначками та поясненнями.

– Пограбували? – лаконічно поцікавився хірург.

– Перепрошую?

– Я маю на увазі поранення,– уточнив той.– Напад на вулиці?

– О! – Макс наче зрозумів, про що йдеться.– Ні. На мене напав приятель, який виявився навіженим. Щось на кшталт маніяка.

– Отже, ти з гуртожитку? Я вже чув про вбивство.

– Мені пощастило. Дуже пощастило.

Макс посміхнувся рівно настільки, як дозволяла ситуація.

Поранення виявилося нескладним, принаймні так сказав хірург. Він обробив поріз медичним розчином, обколов новокаїном, а потім акуратно зшив краї скобками. Далі за справу взялася чергова медсестра.

– Усе могло бути значно гірше,– резюмував Бартенко, роблячи відповідний запис у журналі.– Тобі справді поталанило, а міг би по-справжньому напоротися на ніж, і тоді – бувай, життя…

Він замовк, вочевидь згадавши, що тільки-но доставлений до лікарняного моргу небіжчик, можливо, товариш цього пораненого, саме так і помер. Однак чи пожалкував лікар про свої слова, Макс так і не зрозумів.

– Ми все зробили, та це ненадовго. Завтра прийдеш на перев’язку. Сам нічого не чіпай і, звісно, не мочи. Протягом наступних двох тижнів доведеться відмовитися від фізичних навантажень.

Лікар Бартенко зазирнув у свої папери, а потім глянув на парубка.

– Завтра на денній зміні буде мій колега, він перевірить, як твої справи…

Що буде далі, Макс добре знав. На дисплеї мобільного було 01:13. Варіантів куди податися о цій порі насправді безліч, але перед тим треба закінчити одну досить важливу справу…

Упевнений, що все інше може зачекати, він вийшов з лікарні на Фастівську й попрямував до Руської вулиці, навмисне обираючи найтемніші місця. Макс добре знав, що нічні Чернівці можуть налякати не на жарт. Старовинні міста, чиї камені пам’ятають безліч жахливих та кривавих подій, здатні дивним чином мінятися із настанням темряви. Тільки ніч відчиняє ті потаємні закутки, що недоступні людям удень, і тому більшість із них майже нічого не знають про їх існування.

Але раз у раз відчувають, що вони є.

Під час отаких нічних блукань у Макса визріла ідея, зерно якої було посіяне ще на початку першого курсу, коли він несвідомо тинявся підвалами й глухими закутами, отруєний питвом, що йому підлотно підсунув приятель. Видіння, голоси… Пізніше до того додалося й материне одкровення… Усе це зрештою перевернуло його світогляд: якщо раніше хлопець вважав себе слабкою, ні на що не спроможною жертвою обставин, то згодом у ньому почало визрівати щось, завдяки чому він виявив, що здатен на опір.