Читать «Терези» онлайн - страница 120

– Привіт, мам. Я живий, як бачиш. А ти як долетіла?

– Ой, і не питай.

Вона сіла на краю його ліжка, в накинутому поверх сонячної туніки халаті, й почала розповідати. Він зручніше вмостився на подушках, намагаючись лягти так, щоб вона не помітила, що і де йому болить.

Вона зовсім не змінилася. Розповідала про Грецію, про роботу прибиральниці так, наче то була найлегша і найулюбленіша робота на світі, згадувала про їхнє життя тут, відтак затнулася, ковтнула повітря…

– Щось не так у тій справі? – спитала його мама, а острах та стурбованість удесятерились у її погляді. – Це тому ти опинився тут?

Максим відчув, як загупало серце. Зрозумів, що не має права відвести погляд, але сказати правду теж не може. За мамою стояв тато, і хтозна, куди могла їх завести любов до єдиного сина. Любов – вона така…

– Ну, мам, я ж не маленький, дозволь я сам розберуся з цим, добре? Ти краще про море розкажи. Яке там з них найгарніше?

Мама мить сиділа, не рухаючись і не зводячи з нього задивованих очей. А тоді…

– А ти змінився, Максимко, – вона запустила руку в його волосся. – Не знаю, чи я б тебе впізнала десь на вулиці?..

– Я б тебе впізнав, не хвилюйся.

– Знаєш, чому я поїхала? Тато сказав, що мого листа ти так і не прочитав.

Максим напружився.

– Він у нас слідчий, ти ж знаєш, нічого не проґавить… – слабко усміхнулася мама, гладячи його по руці. – А тепер думаю, може, й добре, що не прочитав… Гроші – то таке, другорядне. У нас із татом усе йшло до розлучення, ми навіть заяву збиралися подати, аж тут… твоя справа, слідство, ми все відклали, а тоді… підвернулася робота для мене і я вирішила – це краще наразі, аніж розлучення. Ще його на тебе вішати, тобі й так було несолодко.

Він відкрив рота від здивування. Всяке передумав, але не це!

– Та найголовніше… це для мене тоді було найголовніше – щоб ти навчився давати собі раду з життям сам, без мене. От чого я хотіла! Щоб ти сам приймав рішення, навіть помилкові, сам брав відповідальність за своє життя, не озираючись на нас.

Я дуже тебе любила і люблю, але ти ніяк не хотів дорослішати, тобі було так добре в тому світі, який я для тебе створила, відгородивши від неприємностей, а я… якоїсь миті я зрозуміла, що не можу і не хочу відпускати тебе, і сказала собі: все, якщо не зараз, то ніколи – і поїхала, хоча мені було дуже важко без тебе… без вас.

Сльоза забриніла у неї в голосі й зблиснула на віях. Максим геть розгубився від того всього.

– І бачу – я не помилилася! – мама насилу опанувала себе й посміхнулася вже веселіше. – Ти став зовсім дорослим.

– А тато? – ще більш розгублено спитав хлопець.

– Тато? – В очах з’явилися грайливі вогники. – Тато пообіцяв мені завтра кіно, якщо з тобою все буде добре. Каже, що мені сподобається. Побачимо. Можливо, все тільки починається, хтозна?..

Максим зачудовано дивився на маму, впізнаючи кожен штрих її чітко збереженого в пам’яті образу, червневе сонце радісно заглядало у лікарняні вікна, все, що було, відсунулося кудись далеко, а те, що буде, ховалося попереду за горизонтами.