Читать «Справа Сивого» онлайн - страница 134
Брати Капранови
Чоловіки пройшли до канапи.
— Може, гостеві чаю з дороги? — зазирнула у двері Серафима Дмитрівна.
— По нашому звичаю треба горілки до чаю, — відповів Яворницький і обернувся до Ільченка: — То нащо вам здався наш земляк Мамай?
— Ваш земляк? — здивувався той.
— Саме так. Якщо спуститися нижче по Дніпру, то на лівому березі, біля Великих Кучугурів буде Мамай-Сарай, його столиця.
— Та ну?
— Правду вам кажу. Це місце згадували ще у шістнадцятому столітті. Мій друг Яків Павлович Новицький зібрав багато джерел щодо цього. І навіть річка недалік називається Мамайка, хіба це випадково?
— Ні, — погодився Ільченко.
Тим часом Серафима Дмитрівна принесла на таці чай та чарочки, а Дмитро Іванович видобув із шафи дві карафки — більшу та меншу, а до них наперсток. Впіймавши здивований погляд гостя, господар усміхнувся:
— Мою горілку не можна пити чарками, а лише наперстками.
На підтвердження своїх слів він і справді налив у наперсток з меншої карафки і простягнув гостеві. Той недовірливо взяв.
— Пийте-пийте, — заохотив його Дмитро Іванович.
Ільченко обережно торкнувся губами краю наперстка, потім вихилив його вміст і крекнув.
— Але ж і люта!
— Козацька! — всміхнувся господар. — Жоден бусурманин такого не витримає, — він почекав, поки гість закусить шматком сала, та запитав: — А нащо вам Козак Мамай?
— Бачте, я письменник і мрію написати про нього роман.
— Роман? — уточнив Яворницький.
— Роман, — кивнув письменник.
— Ну тоді це буде дуже товстий роман. Тому що Козак Мамай — це не просто міф. Це герой, який захищає нас уже багато сотень років.
— Захищає вас?
— Нас, — уточнив Яворницький. — І мене, і тебе, і наше місто, і всіх українців. Сотні років у тисячах хат він усміхається зі стіни, курить люльку, а сам захищає Україну, і поки буде так, вона житиме.
— А розкажіть мені про Мамая, — попрохав гість.
— Розказати? — гмикнув Дмитро Іванович. — Боюся, що це неможливо. Про Мамая ніхто нічого не знає. Але він є скрізь — і у кам’яних бабах, що стоять на могилах, їх у народі звуть мамаями, і в народних іконах, що висять по хатах, і в садках під вишнею, де він, здається, і досі сидить з чаркою, картами та кобзою. Його називають невмиракою, бо вже сотні років він боронить цю землю, і ніхто не може нас здолати. От здавалося б, іще трошки — і дотиснуть, доб’ють, кінець українцям, але вони раптом підводяться, немов трава у степу, і стають тисячами там, де вчора, здавалося б, нікого не залишилося. Це Мамай нас веде. Вічний козацький дух.
— Ну а реальний Мамай існував? Хто він і звідки?
— Невідомо, — покрутив головою Яворницький. — Є в Україні села Мамаївки, річка Мамайка, Мамаїв острів, де збиралися гайдамаки, та й прізвище Мамай збереглося — може, це його нащадки. Але ніхто нічого не знає про самого лицаря.
— Тобто, це міф?
Яворницький усміхнувся:
— Ну, який же міф, коли навіть мене самого він не раз рятував?
— Вас? — здивувався письменник.
— Мене. Тим, що я нині тут із вами розмовляю, треба завдячувати саме йому. Він мене і в молодості захистив, і тепер я відчуваю його руку.
— Як це?
— А так. Характерник. Чарівник. Ви думаєте, просто так у кожній хаті висить його портрет? Ні, це очі, через які він за нами дивиться. Думаєте, просто так на кожному портреті шабля і кінь? Ні, це для того, щоб у потрібний момент можна було ними скористатися.