Читать «Справа Сивого» онлайн - страница 133

— Ні-і-і-і-і! — просто-таки заволав хлопець, але крепдешинова сукня вже пливла дніпровими хвилями, а за нею, поступово занурюючись, пливли шкіряний начальницький портфель та тека з написом «Яворницький».

За Климом прийшли просто до кабінету — відразу після того, як він доповів начальству про зникнення справи. Хлопець не пручався і навіть не обурювався, а просто підвівся, коли наказали, і слухняно заклав руки за спину.

Його відвели у внутрішню тюрму, куди не один раз йому доводилося приводити заарештованих та брати участь у допитах. Тільки тепер усе помінялося — поміж озброєних бійців ішов він, колись практикант, а сьогодні арештант ДПУ Клим Шпакуватий.

Залізні двері рипнули, відчиняючись, і Клима підштовхнули у спину, щоб не барився. Він зробив крок уперед, намагаючись зорієнтуватися у тьмяному світлі, яке сочилося з маленького заґратованого віконця під стелею.

— Климе, це ви? — з нар підвелася людина, голос якої видався йому знайомим.

— Веніамін Купріянович? — перед хлопцем стояв нещодавній колега і наставник Сєдов.

— Климе, що сталося?

— Як бачите, — розвів він руками.

— Я не про це, — Сєдов підійшов ближче і вказав пальцем-очеретиною на Климову голову. — Що з вами?

Клим помацав рукою:

— А що?

— Погляньте на себе! — з цими словами Сєдов підвів його до відра з водою, що стояло під віконцем.

Хлопець нахилився над відрам і остовпів. З непорушного водяного дзеркала на нього дивився сивий, ну просто як лунь, хлопець із його, Клима Шпакуватого, очима.

Академік Яворницький схилився над робочим столом, вправною рукою черкаючи на папері слова, коли у двері зазирнула його дружина Серафима Дмитрівна.

— Дмитрику, пробач, але там до тебе якийсь молодик. Каже, що письменник.

— Письменник? — Дмитро Іванович підняв голову і зняв окуляри із втомлених очей. — Тоді запрошуй його сюди. Письменників треба шанувати — а раптом про тебе щось напишуть.

Серафима Дмитрівна вийшла і за хвилину повернулася з гостем — молодим чорнобровим чоловіком зі жвавими очима.

— Олександр Ільченко, — відрекомендувався гість, підійшовши до столу. — Сидіть-сидіть, — додав він, побачивши, що господар підводиться назустріч.

Проте той все-таки вибрався з-поза столу та потиснув простягнуту руку.

— Я відірвав вас від роботи? — занепокоєно запитав гість, вказуючи на рукопис, що лежав під настільною лампою.

— Пусте, — махнув рукою Дмитро Іванович. — Історія оперує тисячоліттями, а значить, може трохи почекати.

— То ви працюєте над черговим історичним шедевром? — Ільченко усміхнувся без краплини іронії.

— Та яким там шедевром! Просто вирішив написати історію Катеринослава. Бо, знаєте, навіть молоде місто може мати велику історію.

— Це чудово, — гість роззирнувся навкруги, побачив на стіні картину з Козаком Мамаєм та вказав на неї рукою. — А я до вас, власне, з приводу оцього персонажа.

— Мамая? — здогадався Яворницький.

— Точно, мені сказали, що ви, як ніхто, знаєте цього славетного лицаря.

— Ну вже й знаю... — Яворницький погладив вуса і вказав на канапу. — Сядемо, бо в ногах правди немає.