Читать «Справа Сивого» онлайн - страница 132
Брати Капранови
— Люди ж дивляться! — прошепотів він і прокашлявся.
— Ну то й хай дивляться. Климочку, ти не уявляєш, яка я щаслива!
— Та ну, припиняй. Звичайна сукня.
— І зовсім не звичайна! Вона ж неймовірно дорога!
— Це не важливо, — відповів Клим, відчуваючи, що голос від хвилювання зраджує його. — Я ж можу дозволити собі подарунок коханій дівчині.
Дівчина дивилася на нього промовисто, у цьому погляді було все — і здивування, і вдячність, і закоханість.
Клим прокашлявся.
— Щось у мене в горлі пересохло. Ходімо вип’ємо зельтерської?
Але Маруся не хотіла випускати сукню з рук.
— Ну добре, ти тут посиди, а я швиденько збігаю, — з цими словами Клим підвівся з лави і пішов новенькою набережною до ятки з водою, що стояла на іншому кінці.
Маруся супроводила його очима і знову повернулася до своєї сукні, приклала її до щоки, коли раптом помітила відкритий Климів портфель, з якого стирчала обкладинка з написом «Яворницький». В одну мить обличчя дівчини стало серйозним, сукня лягла на коліна, а руки схопили теку. Жадібні дівочі очі ковтали речення, немов Климові спраглі губи зельтерську зі склянки. Маруся один за одним перебирала аркуші, поки натрапила на теку з написом «Мамай». Відкрила її...
— Марусю! — Клим із круглими від переляку очима стояв над нею.
— Климе! — дівчина підняла очі. — Що це таке?
— Марусю, я все поясню.
— Що це таке? — її руки стискали розписку. — Я, Марія Глинська, добровільно погоджуюся співпрацювати з органами Державного Політичного Управління. Це хто писав?
— Марусю, так треба було для справи.
— Для якої справи?— очі дівчини наливалися гнівом. — Проти Дмитра Івановича? Це ти вигадав цю справу?
— Ну чому ж вигадав? Твій Яворницький контрик, і тут не треба нічого вигадувати.
— То ти написав цю розписку від мене?
— Зрозумій, так було треба.
— Що треба? — голос її вже бринів від люті. — Щоб ти записував усе, що я розповідала? Щоб видавав мене за свого агента?
— Ну, Марусю, припини.
— Що припинити? Ти моїми руками створив цю справу! Ти!
— Марусю, ну все ж закінчилося добре.
— Добре?!!
— Звісно. Мене зарахували до штату. Тобі премію виписали.
— Премію? — дівчина дивилася на нього, немовби пропікаючи поглядом.
— Так, премію.
— І це ти на неї? — вона підняла з колін сукню.
Клим злякано закрутив головою:
— Ні, це я на жалування. А премію, якщо хочеш, віддам тобі.
— Що?!! — запитала вона просто страшним голосом.
— Віддам, — пробелькотів хлопець. — Якщо хочеш.
Вона раптом замовкла і тільки стисла зуби так, що жовна виступили на вилицях.
Ця мовчанка злякала Клима ще більше. Він зблід і зробив крок назад. А дівчина раптом схопила в оберемок сукню, а з нею разом портфель та теки з документами і рвучко піднялася.
— Що? Що ти? — слова застрягали в горлі у хлопця.
Маруся кинула у його бік лютий погляд і наступної миті вже зірвалася та побігла до парапету над водою.
— Ні! Марусю! Стій! — хлопець кинувся навздогін, але дівчина вже зупинилася біля краю, і в той момент, коли він торкнувся її плеча, одним рухом кинула свою ношу у Дніпро.