Читать «Справа Сивого» онлайн - страница 131

— Що, ти сам?

— Не важливо.

— Що, ти сам? — наполягала дівчина.

— Нічого, це службова таємниця.

— Таємниця від мене?

— І від тебе. Службова таємниця, розумієш. Я працюю в органах ДПУ. Державного, — він підкреслив це слово голосом, — політичного управління. Особисто у мене від тебе таємниць немає. А от у держави є.

— Отак?

Клим розвів руками. Дівчина ображено відвернулася. Ну нічого, поображається і зрозуміє.

— Давай краще про хороше. Знаєш, мене зарахували до постійного штату. І скоро звання дадуть.

Вона не відповідала.

— І буду я вже не практикантом, а агентом, а може, навіть і спеціальним агентом, — прибрехав він.

— Спеціальним агентом? — обернулася Маруся, дівчата не вміють довго ображатися.

— Ну... не виключено, — на Климовому обличчі заграла задоволена посмішка.

Дівчина на мить замислилася:

— Тоді тим більше ти можеш піти і попрохати за Дмитра Івановича.

— Ти здуріла? — вирвалося у хлопця, але Маруся навіть не помітила образливих слів.

Вона обома руками схопила Клима за лікоть:

— Ну, Климочку, ну будь ласка! Заради мене, ну я тебе прошу!

— Що це ти вигадала? — Клим відсунувся від неї, і дівчина опустила очі. — Нащо тобі здався цей старий бовдур?

— Він не бовдур, — ображено пробурмотіла вона.

— Тим гірше, — Клим відчув, що перегнув, і обережно взяв її за долоню, дівчина висмикнулася. — Розумієш, Марусю, якби він був бовдуром, було б легше. А він є керівником організаційного центру націоналістичної контрреволюційної роботи.

— Це якого такого центру? — охнула Маруся.

— Вашого музею.

— Климе, що ти говориш? — дівчина забулася за образу і взялася гаряче переконувати коханого: — Що за центр? Невже ти думаєш, що я б не помітила, якби там щось таке було?

— Ну... — хлопець скептично піджав губи. — Врешті ти ж сама про нього говорила.

— Що я говорила? Про речезнавство? Так це одне, а контрреволюційна робота — то інше.

— Який дуб, такий тин.

— І зовсім не такий! Климе, ну будь ласка! Ну, чесне комсомольське даю, що Дмитро Іванович ні в чому не винен!

Клим зітхнув.

— Ти мені не віриш? — Маруся подивилася йому в очі і відвернулася.

— Марусю, — Клим поклав руку їй на плече. Дівчина мовчки струсила її. — Марусю, а хочеш у кіно підемо? Я маю вільний вечір.

Вона мовчала. Клим зрозумів, що це серйозно, і клацнув замками портфеля.

— А подивися! — він висунув згорток і поклав його на лаву.

Дівчина смикнула плечем.

— Подивися, що я тобі купив! — його голос набрав запопадливих, солодких ноток. — Глянь сюди.

Маруся обережно скосила очі, потім обернулася.

— Що це? — вона простягнула руку до згортка.

— Бери-бери.

Дівочі руки розв’язали шпагат, потім обережно відгорнули папір.

— Ой! Климе! Невже?.. Марусина образа відлетіла, немов пух з кульбаби. Очі її вже палали, а руки тримали сукню — ту саму, з вітрини, мрію та марево останніх місяців.

— Климочку! — задихнулася Маруся і приклала подарунок до своїх грудей. — Це мені?

— А кому ж іще! — несподівано хрипко одізвався хлопець.

І тут вона кинулася цілувати його у щоки, лоб, навіть вуха — несамовито, якось по-дитячому. Клим зашарівся, почав вивертатися, але вона продовжувала поцілунки, аж поки він не відсунувся на край лави.