Читать «Блокбастер» онлайн - страница 84

Замполіт без жодного слова пішов.

Церо з Черкезом все ще борюкалися на долівці.

Кватерник

Незабаром після сніданку я трусився у джипі з Кватерником і його водієм. Ми їхали звивистою дорогою до колишнього готелю на вершині гори, де зараз розташувався штаб однієї з бригад. Зустріч організувало міністерство оборони, сюди прибули комбриги нашої і сусідніх оперативних зон. Після кількох годин боротьби з крутими віражами ми нарешті прибули у готель. Командири одразу пішли на нараду, а ми з водієм приєдналися до інших супроводників.

Випили разом кави в кафе у холі готелю, оглянули зброю, коментуючи, у кого яке озброєння використовують і який стан на фронті. Коли трохи обзнайомилися і розслабилися, почалися оповідки про пригоди на службі. Судячи з них, тут зібралися найталановитіші оповідачі воєнних легенд – залишалося тільки затамувати подих і слухати всі ці побрехеньки про незліченні подвиги присутніх. Можливо, за інших обставин я б і в половину цих історій не повірив, якби час від часу не був свідком й учасником деяких воістину дивовижних ситуацій.

Наслухалися ми там багато всього. Були історії кумедні, де солдати розстріляли переляканих корів, які поночі приперлися аж до охоронної зони, а були й сумні – про те, як на блок-посту вночі бійці запанікували й застрелили цивільного, який велосипедом повертався додому. Найцікавіші були оповідки про всяких диваків, яких у кожному підрозділі хоч один, а є. Я розповів, як Черкез випробовував бронежилет із тих, що нам позичило МВС. Замість повісити його на дерево чи стінку, він нап’яв броник на себе. У руку взяв «Скорпіон», повернув стволом до себе й вистрелив сам собі в груди коротку чергу. Його відкинуло на метр назад. А торс ще кілька тижнів синів від гематом. Регіт перемежовувався здивованими вигуками.

З’ясувалося між іншим, що не лише в нашій частині був брак людей. Один з моїх однолітків розповів, що й у них замало особового складу, а крім цього ще й форми майже нема, і озброєння слабеньке. Їм доводилося використовували зброю, викрадену зі старих військових складів – мало не музейні експонати часів останньої війни. Дивитися на його вицвілу уніформу з новим білим ременем було справді смішно.

– Так, цей пояс дав мені один з поліції у місті. Ви тільки послухайте…

Якось до них у штаб приїхав старший начальник поліції оперативної зони. Його супроводжувало двоє охоронців. Видатні, прямо скажемо. Обоє під два метри, новенька припасована форма, білі пояси, нова зброя, нові наглянсовані черевики й берети. Вони стояли біля дверей штабу, чекаючи, поки їхній начальник поговорить з комбригом. Поліцейські з бригади зібралися біля цих двох, розглядаючи їх, ніби прибульців з якоїсь невідомої планети. Вони ж поважно походжали коридором, намагаючись справити якнайсильніше враження. Але випустили з ока той факт, що були лише звичайними гостями поміж цілого взводу значно досвідченіших колег. Наш співрозмовник, проте, увесь час тримав радіостанцію увімкненою.

– А що це за пістолет? – спитав один з бригадних розцяцькованого охоронця.