Читать «Блокбастер» онлайн - страница 72

Цероваць опустив автомат і презирливо кинув:

– Достатньо вже того, що ти замість «амеб» вирішив вимовити: «амінь»!

Борна не знав, куди діти очі. Черкез краєм ока побачив, що зробив Церо, і сам опустив зброю. Командир простягнув мені свій автомат:

– Візьми.

Я прийняв автомат, передчуваючи, що це не обіцяє нічого доброго. Церо взяв Черкеза під руку й повернувся у бік школи. Повернувся до мене:

– У тебе найбільше прав вирішувати, що робити далі. Оно ліс. З ним не повертайся. А що ти зробиш – буде на тобі.

Посеред вулиці я тримав Борну на прицілі. Утім, він все одно не мав наміру тікати.

Ми рушили до лісу.

Септик

У нашому класі було навдивовижу людно. До нас прийшли хлопці з військової поліції і вимагали зустрічі з Церовцем. Після кількох місяців служби у виснажливому темпі бійці вже відкрито висловлювали невдоволення. Досить давно говорилося про те, що при командуванні оперативної зони сформовано цілий батальйон військової поліції, який досі нікуди не розподілили. Як ми були розчаровані тим, що нам не надсилають заміну чи хоча б посилення, так і хлопців з батальйону мучила бездіяльність. Тижнями вони просиджували в покинутому санаторії в центрі міста й чекали розпоряджень, при цьому їм не можна було навіть зателефонувати чи поїхати додому. Коли підлеглі Церо дізналися, що цілий батальйон б’є байдики в місті, поки кожен з нас тягне лямку за трьох, було вирішено натиснути на командира. Чи мав він можливість вимагати посилення – велике питання, бо мені здається, що його якраз і не питали, чого потребують війська на лінії. А начальству в місті головне – щоб завдання виконувалися, а робить це п’ятдесят чи сто п’ятдесят людей – яка різниця? Розвідники ж, наприклад, ніколи не скаржилися. Не тому, що нас усе влаштовувало, просто ми були прикомандировані до підрозділу військової поліції, і хоч усі завдання виконували разом з ним, Цероваць у першу чергу був їхнім командиром.

У спальному приміщенні ще ніколи не було стільки людей, а я ніколи не почувався самотнішим. Черкез глянув на мене, наче безмовно питаючи, чи не хочу я поговорити про те, чому з лісу повернувся сам. Але я уникав і цього погляду, і його самого, і будь-яких розмов. Гамір у кімнаті не стихав. Я сів на матрац і закурив. Усі, крім Церовця, теж посідали. Він стояв біля класної дошки й чекав, поки хтось пояснить причину зібрання. Нарешті встав чолов’яга, якого називали Септик.

– Церо! Перш за все маю попередити, що висловлюю не тільки свою думку, а думку всіх присутніх. Ми дещо обговорювали останніми днями, і мене обрали, щоб повідомити тобі, до чого ми дійшли.

– Гаразд, Септику, – відповів Церо. – Я уважно слухаю.

Септик, заохочений такою реакцією, вів далі:

– Разом із розвідниками нас рівно п’ятдесят. Ми відбуваємо варту на шести постах навколо штабу. Ми тримаємо розвідгрупу на лісопилці. Ми патрулюємо місто, розбираємося з п’яними солдатами, які стріляють на вулицях і чинять мародерство. Ми охороняємо в’язницю, хоча це робота винятково цивільної поліції. Ми супроводжуємо всіх офіцерів, хоч куди вони з водіями виїжджають, навіть якщо на кілометр від штабу або додому переночувати. Ми чергуємо на блокпостах біля всіх населених пунктів в окрузі. Проводимо розвідку за лінією, щодня ходячи у нічийну зону. Чергуємо на посту в штабі. Окрім цього, десятьох з нас відібрано у розстрільну команду. Ми маємо чотири години вільного часу на день, і навіть у цей час повинні перебувати в постійній готовності.