Читать «Блокбастер» онлайн - страница 52

На щастя, новачок трапився неговіркий, за що ми йому були дуже вдячні. Втім, у кожному його русі відчувалася прихована нервозність. Поводився хлопець так, ніби весь час на щось чи на когось очікував. Спочатку ми думали, що неспокій, який гризе його зсередини, спричиняє педантизм, з котрим наш новий колега складав увечері спорядження. Але пізніше хлопці з його попередньої частини розповіли, що він був такий самий ще задовго до служби.

Зовні він завжди виглядав так, наче хтось потайки прасує йому уніформу. Усе на ньому було досконало припасоване й чисте, ніби приготоване до військового параду. Спав він біля вікна, і шмат підвіконня перетворив на свій особистий, математично впорядкований куток, де все було доведено до повної досконалості. Його лежак був схожий на квітник з акуратною біленькою огорожею, розташований посеред смітника. Автомат він розбирав і чистив безмежно довго, з хірургічною пунктуальністю обробляючи кожну деталь. Навіть Церо зауважив йому, що зброю краще чистити швидко й частіше, ніж раз на день, але дуже ґрунтовно. Причина цього проста: якщо чистиш зброю швидко, маєш менше шансів, що тривога застане тебе з розібраним автоматом.

Я не заглиблювався в Церову теорію, бо й без того кожен порух бороданя викликав у нас негативну реакцію, навіть рівнесенько складені деталі автомата – незалежно від того, швидко він його чистив чи повільно.

Утім, хоч новачок і дратував усіх у казармі, були в цьому й свої плюси. Завжди корисно мати когось, хто не подобається усім, – завдяки таким типам усі інші відчувають себе спільнотою. Якщо й були між нами якісь незлагоди, з появою бороданя все кардинально змінилося.

* * *

Психологинь того ранку перевезли до командування оперативної зони – в містечко за п’ятнадцять кілометрів від нас, а потім, як ми чули, після обіду їх разом з Аміджею відвезли додому.

Раукар почувався відповідальним за їхню поведінку. Наче щоб виправдатися, він вимагав, аби Цероваць покарав усіх, хто тієї ночі був у нашій кімнаті.

Перед тим Церо досить довго перебував у штабі і зараз ні для кого не шкодував свого потужного голосу. Було чутно, як він спершу горлав на Раукара, а Товариш Замполіт тільки-но спробував щось заперечити, як одразу про це пошкодував.

Ми стояли за дерев’яними дверима, з яких обсипалася лусочками біла олійна фарба, і дослухалися до їхньої суперечки. Частина гучних слів Церо до нас не долітала, і ми могли хіба що складати з уривків таку-сяку мозаїку. Усе зводилося до того, що Цероваць гостро розкритикував навіть думку про можливість покарання його підлеглих. Він кричав, що штаб сам у всьому й винен – вони дозволили у чоловічій казармі розмістити цивільних жінок. Він також нагадав, що офіцери їздять додому хоча б раз на два тижні, тоді як солдати вдома бувають вряди-годи, коли випадок трапиться. Особливо ж його розлютило те, що ніхто в штабі навіть не згадав про щоденну двадцятигодинну службу кожного солдата нашого підрозділу.