Читать «Блокбастер» онлайн - страница 2

Смерть Тіто й скасування одноосібного керування СФРЮ призвели до того, що до кінця 1980-х років відносини між республіками й центром погіршилися до краю. Ще більше ускладнив становище прихід до влади Слободана Мілошевича, яскравого представника великосербської течії у Югославії. У Хорватії і Боснії локальні сербські меншини об'єдналися в регіональні спілки й заявили про плани приєднання до Соціалістичної Республіки Сербії.

У 1991 році незалежність від Югославії проголосили Словенія, Хорватія і Македонія, роком пізніше – Боснія і Герцеговина. У відповідь центральна влада залучила поліцію та військо для придушень «сепаратизму». Почалися Десятиденна війна у Словенії (1991), війна в Хорватії (1991–1995), війна в Боснії (1992–1995).

У всіх цих війнах було чітко розділено сторони конфлікту: словенці, хорвати, боснійці, які прагнули незалежності на своїх землях, і центр (фактично – серби), чиєю метою було зберегти примарну «Велику Сербію». Задля цього було задіяно максимум ресурсів, створено десятки «народних республік» зі складу сербської меншини в різних регіонах Хорватії і Боснії…

Ми ж раділи, що здобули незалежність мирно. Не здобули. Ті фіктивні проросійські утворення, які ми зараз бачимо на сході України, – це аналоги сербських «республік» у Хорватії і Боснії першої половини 1990-х років. Різниця лише у тому, що Сербії тоді вистачило порядності визнати себе стороною конфлікту. Сучасна Росія не зважується навіть на це.

Україна зараз переживає те, що Хорватія пережила у 1991–1995 роках. Навіть не пережила, а й досі переживає. Нещодавно в Загребі було опубліковано дослідження про самогубства серед бійців і ветеранів тих воєн. За роки бойових дій у Хорватії загинуло від 13 до 16 тисяч осіб разом з цивільними жертвами. З початку війни і до кінця 2015 року покінчили з собою 2734 учасники війни. Дослідники наголошують: понад дві тисячі самогубств сталося вже після закінчення бойових дій, адже щороку від 100 до 120 ветеранів вчиняють суїцид, і кількість самогубств зростає.

Аналогічні процеси ми бачимо в Україні. Воєнні травми дуже болючі, особливо важко ведеться тим, хто повернувся з війни інвалідами – а тепер вони нікому не потрібні. Колись і ці бойові дії закінчаться, люди більше не гинутимуть від куль і снарядів, але лічильник воєнних втрат цокатиме й далі, бо багато теперішніх молодих, сильних хлопців не зможуть нормально жити з травмами неоголошеної війни в душі. Війна героїчна й пафосна лише в кіно, в реальності ж вона брудна й злочинна.

Саме про це книжка учасника хорватської війни Зорана Жмирича, яку ви зараз тримаєте в руках. Читаючи її, вам доведеться чимало пережити й передумати. Тому що це не бойовик, не блокбастер. Це трагедія, ім'я якій – війна.