Читать «Блокбастер» онлайн - страница 13

– Ти з якої частини? – спитав я, нарешті відсапавшись.

Він глянув на мене округленими очима.

– Не знаю.

– Як це – не знаєш?

– Не знаю. Просто не знаю.

– А як ти попався?

Він дивився на мене так, наче намагався зрозуміти моє запитання.

– Увечері мене злапали. Я «осою» вистрелів по танку, танк по мені. Біля мене вибухнуло й підкинуло в повітря.

– Ну?

– Знайшли ці… Розбудили мене.

– Цієї ночі, дивлюсь, нас усіх брали уві сні. А де інші?

– Які інші?

– З твоєї частини.

– Не знаю. Мабуть, я був сам.

– Сам проти танка?

– Мабуть.

– Ти з якої бригади? Як тебе звуть?

Він мовчав. І при цьому дивився відкрито й щиро.

– А звідки ти?

Уперше від часу нашої зустрічі мій незнайомий приятель здавався схвильованим. З його вимови я припустив, що він один із місцевих бійців.

– Та рана на голові – усе гаразд?

– Просто розсічення. Думаю, коли падав. Трохи шумить у вухах, але все нормально.

– Куди тепер?

– А ти з якої?

– Зі сто дев’яносто дев’ятої. Правда, уявлення не маю, де ми, а де вони.

– Сто дев’яносто дев’ята?

Безіменний нахилився.

– Іти можеш?

– Здається, можу.

– Сто дев’яносто дев’ята… Це туди. Ходімо. Тільки…

– Що?

– Леоне непоганий, але Куросава – митець.

Штаб

Колишня сільська школа зараз перетворилася на управління бригади. Штаб розміщувався в останньому класі з правого боку на першому поверсі. Поряд був кабінет біології, де влаштували кімнату відпочинку для командування. Кухня також була поряд, завжди відчинена. Куховарка, яка всеньке життя варила для дітей, зараз мала трохи старшу, хоч і не набагато серйознішу клієнтуру. Три класи на першому поверсі віддали під спальні приміщення для взводу військової поліції і розвідників та під центр зв’язку. Самі безбороді хлопчаки. Частина з них – перебіжчики з регулярної армії держави, яка тепер розпадалася і з якою ми воювали, частина – добровольці, які після кількох боїв знайшли своє місце в нашій бригаді, і частина – призовники, законослухняні громадяни, які ніколи навіть не билися, але чесно відгукнулися на заклик батьківщини.

У штабі я був уперше. Почувався по-дурному: я сидів за шкільною партою, переді мною – геть усенькі командири, а за їхніми спинами на стіні – шкільна дошка, на якій хтось крейдою намалював герб республіки, прикрасивши його квіточками. Чи ми всі в цій ненормальній ситуації здитиніли, і якщо так, то це добре чи погано?