Читать «Блокбастер» онлайн - страница 12

– Тримай колегу, німий! Бракувало ще, аби щось зламав, поки йдемо.

Я подумав: якщо впаду, то буде їм нагода мене відлупцювати. Став дослухатися упевнених кроків невідомого мовчуна, намагаючись зловити його ритм. Наші охоронці розслаблено гомоніли.

– Іліє, що скажеш, чи «Йодзімбо» кращий, ніж «За жменю доларів»?

– Та вже ж.

– Я теж міг би погодитися, міг би… Мені той Куросава з самого початку не пішов. І не знаю чому. Чи та їхня східна поетика, чи що… Я краще уп’яте подивлюся італійців, ніж уперше японців.

– То тобі так через Клінта. «Спагеті» без нього… як день без сонця.

– Та так, Клінт – король, хоч він мені значно більше подобається у сімдесятих, ніж у часи вестернів.

На якусь мить мені захотілося приєднатися до розмови. Тему я знав – очевидно ж, що росли на тих самих фільмах. За інших обставин ми могли б зараз сидіти десь із пивом, курити й згадувати стару кінокласику. Мене це нервувало. Вороги не можуть знатися на мистецтві. Ворог – це горлоріз, і ця трійця прямо зараз веде мене кудись, де ми точно будемо не язиками плескати. Я хотів утрутитися і думав – чи сказати, що Клінт вишукано поєднав шістдесяті з сімдесятими, чи не викаблучуватися і просто показати, що ми значно ближчі, ніж їм здається, втертися в довіру, сподобатися їм. Може, відпустять. Чому ні? Може, мене перевдягнуть, дадуть пачку сигарет, консерву, сухі черевики, автомат і патрони, та доправлять у бригаду? Я зібрав усю свою хоробрість і сказав:

– Клінт – найкращий Безіменний, якого Леоне міг уявити…

Перш ніж закінчити речення, я знову перечепився. Поки падав, зрозумів, що мовчазний невідомець навмисне підставив мені ногу. Я був такий виснажений, що не мав сили ні на що інше, як тільки прикрити долонями лице. Усією своєю вагою я гупнув об землю. Наші конвоїри здивовано зупинилися, явно заскочені моїм коментарем, а ще більше – падінням. Я розпластався на землі, не знаючи, чи мені дадуть руку, щоб допомогти звестися, чи випишуть копняків по ребрах. Далі все тривало кілька секунд. Мовчазний у найближчого до себе конвоїра обома руками вихопив багнет із піхов і щосили засадив йому в живіт. Хлопчина носив ніж припасованим до стегна руків’ям донизу – щоб вийняти з піхов, його треба було смикнути вниз. Багато бійців так чіпляли ножі, щоб зручніше й швидше було виймати. Якби цей боєць носив багнет так, як було написано в статуті, думаю, мій напарник ні за що не зміг би його дістати.

Лезо ще стриміло в животі першого, а мовчун уже ступив до другого, висмикнув ножа й засадив тому в груди. Хлопчина зойкнув, а мій колега відштовхнув його в бік третього, котрий ішов за нами. Тяжко поранений конвоїр упав на спину перед останнім вартовим. Німий просто ступив на тіло й в стрибку вдарив третього. Ніж на всю довжину леза увійшов у горло. За мить мовчун біг полем, однією рукою підтримуючи мене, а другою – «калашников». Через кожні сто метрів ми зупинялися, мій супутник прислухався й роззирався, ніби навіть принюхувався, ми раз у раз змінювали напрям руху та бігли далі. Зупинилися ми тільки в лісі. Усілися долі й оглядалися, хапаючи повітря. Я пробував у пам’яті заново прокрутити сцену нашого порятунку, але хоч як старався – ніяк не міг окремі кадри поєднати в одне ціле. Коли б у кіно побачив, як чолов’яга сам кладе трьох, вимкнув би телевізора. Чогось такого я міг чекати хіба від самурая із «Йодзімбо» чи Безіменного зі «спагеті-трилогії» Леоне.