Читать «Бомбардир» онлайн - страница 135

– Колись я мріяв подарувати своїм батькам нове життя – заможне і спокійне. Але все обернулось інакше: спочатку відійшов батько, тепер хвороба забирає в мене матір. Я лишуся сам, хоч уже звик до цієї думки. У мене є тільки одне – футбол. Хтось грає в нього, щоб насолоджуватися грішми й привілеями, які він дає. Хтось прагне заробити грошей, щоб прожити решту життя собі на втіху. А я живу тільки сьогоднішнім тренуванням і завтрашнім матчем, відновленням післязавтра й наступним тренуванням… Я панічно боюся завершення кар’єри. Не уявляю себе в якомусь іншому вимірі. Не уявляю себе за межами поля…

– У тебе є син,– спробував заперечити я, мимоволі переходячи на «ти».– Тож ти вже не самотній.

– Це правда,– він сумно посміхнувся.– Але ж Богдан іще зовсім малий, і доки він підросте й уперше ступить на футбольний газон, мине так багато часу…

Віртуозний футболіст, бомбардир Божою ласкою – він був і справді самотній, але не зламаний. Він не змарнував свого шансу, і гра стала сенсом життя, наповнила його всупереч усьому. І все це далося йому неймовірними зусиллями й тяжкою повсякденною працею. Я вірив йому, вірив кожному слову, розуміючи, що в ньому немає ні краплі лукавства або награності. Що він чесний у всьому – і насамперед у справі, якій присвятив життя… Я витратив багато часу, ганяючись за цим одержимим, намагаючись розкрити його таємницю, і ось він переді мною, готовий відверто відповісти на будь-яке запитання,– а я просто не знаю, про що його питати…

Я потягся до спорожнілої склянки, де на дні залишилося тільки трохи вологи від розталих кубиків льоду, і раптом відчув, що смертельно втомився. Що мені осточортіло винюхувати, зіставляти, будувати версії. Я пропустив крізь себе майже все його життя, і, мабуть, міг би тепер передбачити, як він поведеться в тій чи іншій ситуації. Але знав я й найголовніше: він твердий і чистий, як кремінь, з живою й вразливою душею, справжній спортсмен, неймовірно талановитий.

Цього було цілком досить.

Наші погляди зустрілись, і перед тим, як попрощатись, я поставив йому одне-єдине питання:

– Ти б хотів грати в «Манчестер Юнайтед»?

– Так,– відповів він майже миттєво.– Думаю, це було б просто чудово!

* * *

Мені довелося витратити купу зусиль, щоб умовити Софію перекласти англійською нарешті дописаний звіт іще до Нового року. Аргумент у неї був один, проте залізний – немає часу. Але тут коса найшла на камінь: я вбив собі в голову, що вона так чи інакше повинна докласти рук до цієї роботи. Зрештою, гонорар, якщо він коли-небудь упаде на мене з британських небес, я розраховував витратити на неї.

З мого боку аргументом стали гроші: я пообіцяв дівці сотню доларів за якісно виконану роботу. Цілком гідна оплата для перекладача-початківця.

На остаточну версію звіту в мене пішло два дні – з ранку до пізньої ночі. Я набирав, аналізував написане, викидав цілі шматки, міняв місцями фрази й цілі фрагменти, без кінця повертався до початку й ретельно зважував кожне слово. У результаті вийшло всього три з половиною сторінки – але це були безсумнівні факти й дуже стримані оцінки. Про подію на дорозі під Білою Церквою я, зрозуміло, змовчав.