Читать «Війни Міллігана» онлайн - страница 132

— Ніхто особливо мене не підтримував. Таке враження, що вони борються проти мене і проти Біллі також. Мені доводилося постійно пояснювати, що саме я виписую, для чого, що відбувається… У цій терапевтичній команді я мала найкращу освіту — але інших підтримував доктор Лінднер. Усі були проти мене. Я просто казала, що зроблю все, що зможу — і не заради себе, а заради Біллі.

Більшість лікарів не хотіли визнавати того, що Біллі змінює особистостей і через це може поводитися неадекватно. Вийшов один Біллі — розважавсь у місті інший — повернувся потім взагалі третій, який і отримав покарання за те, що прийшов пізніше, і його позбавляли привілеїв. Загалом вони просто не вірили у СМО. А коли доктор Керолін намагалася заперечувати — Лінднер наказував їй робити те, що вважає за потрібне команда.

На одному із судових слухань вона разом з доктором Колом, психологом Дороті Тернер і доктором Джорджем Ґардінґом свідчила, що Біллі страждає на СМО. Це було очевидно для всіх, хто близько знав Біллі, адже його особистості постійно перемикалися. Але доктор Лінднер сказав, що в Біллі псевдопсихопатична шизофренія. Сама доктор Керолін ніколи про таке не чула — можливо, це було якесь застаріле формулювання. Тоді Лінднеру це минулося, бо то була його власна думка. Тепер же він отримав можливість нав’язувати своє бачення іншим.

Таким чином, доктору Керолін доводилося постійно боротись. І справа не тільки в Біллі, а в боротьбі за владу, у якій вона раптом опинилася. Виявилось, що варто лікарю діагностувати СМО — він миттю отримує проблеми. Коли Біллі дізнався, що на Стеллу Керолін почали нападати так само, як і на доктора Кола та доктора Бокс, він впав у депресію і його загальний стан погіршився.

У той же час голова відділу умовно-дострокового звільнення Джон Шумейкер знов почав говорити, що Мілліган порушив умови (тримав пістолет у своїй квартирі), на яких його випустили з Лебанонського виправного закладу десять років тому. І це не зважаючи на вирок «невинний у зв’язку з психічною хворобою». На думку Шумейкера, вісім років, які Біллі провів у лікарняних закладах з максимальним ступенем безпеки, не враховуються за в’язничний строк, адже протягом цього часу його не можна було заарештувати за порушення УДЗ. Шумейкер був непохитний: як тільки Міллігана вилікують і звільнять з-під опіки суду, він заарештує його та відправить у в’язницю на ті тринадцять років, що він ще має відсидіти за пограбування на шосе. Тоді як у цій справі адвокат Біллі, не знаючи про психічну хворобу двадцятирічного юнака, домовився про визнання вини до суду.

Шумейкер продовжував наполягати на своєму навіть попри те, що згідно із законодавством штату, час, проведений недобровільно у лікарнях з максимальним ступенем захисту, враховується за відбування строку.

— Мені не подобається, що штат пропонує враховувати час у психіатричних лікарнях за час умовно-дострокового звільнення. Я збираюся використати справу Міллігана для перегляду і скасування цього закону.

Громадський захисник округу Франклін Джим Кура не вірив, що це справжні мотиви Шумейкера. Така резонансна справа — не найкращий вибір для зміни законодавства.