Читать «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)» онлайн - страница 29

І стало мені так шкода нас усіх. І я засміялася. Спершу тихо. Потім сміх почав душити мене, я схопилася руками за живіт і повалилася на сидіння, з якого чоловік мій, відповідальний Аркадій Кузьмич, пересів наперед до водія Михайла, щоби вчасно зчитувати дорожні знаки. І так лежала я там, згорнувшись клубком, і дивувалася з пригоди, передчуваючи, як розповім про неї всім своїм найдорожчим людям.

І ось я підійшла до найщасливішої події в моїй оповіді.

Це трапилося тоді, коли у нас спустив скат на задньому колесі. І ми ледь не перекинулися в кювет. Проте, загартовані та відважні, ми вибралися з автобуса, щоби дівчаткам (тобто молодицям, студентці, матушці, Великій Ведмедиці та мені) піти праворуч, а хлопчикам – у протилежний бік. І ми, автобусні дівчатка, забрели кудись у зарості, в кущі. І ви знаєте, що я побачила?! Спершу я подумала, що то якась концептуальна виставка, але то виявився старий зарослий закинутий парк. Там була дівчина без рук з веслом, міцненька така комсомолка в трусах, потім піонер із сурмою, також у трусах шароварної ширини, прикордонник із фрагментами собаки і пара щасливих колгоспників зі снопом. Усі ці фігури стояли на кам’яному розкришеному мурі біля входу на стадіон. А на стадіоні!.. А на стадіоні я нарешті зустріла корову своєї мрії. Корову-в-тумані.

– Здрастуйте, корово! – весело кивнула я корові.

Корова тихо-лагідно посміхнулась і кивнула у відповідь.

Ми обидві завмерли – і раптом відчули таку радісну єдність одна з одною і з цим світом, таку любов до цього кумедного, недолугого, строкатого, різноманітного життя, що ось тут, на закинутому стадіоні, можна було б і завершити мою оповідь. Та раптом, без будь-якого оголошення і попередження, з-за кудлатих неохайних старих верб вийшло сонце. Точніше, пружно спливло. А-а-а-ап! І пролунав тут голос:

– То ось ти де?! А ми ж тебе всю ніч шукали, – промовив голос.

Шукали не мене, бо навіщо мене шукати. Всі, хто хотів би мене знайти, знають, де я можу перебувати. Кричали корові. Кричали радісно і полегшено. Корову любили. Її шукали і знайшли.

Ми з коровою кинули одна на одну прощальні погляди і розійшлися назавжди. Вона – на голос. Я – назад до автобуса. Слід було їхати далі.

І ось тут, на світанку, втомлені та заспокоєні, всі в автобусі поснули. Лише чоловік мій, пильний Аркадій Кузьмич, сидів поряд із водієм і розважав його бесідою.

Ми їхали степами, полями, лісами й остаточно вже не розуміли, де ми і як жити далі. Повз нас у вікнах пропливали лицарські замки, печери відлюдників, монастирі кармеліток, німецькі кірхи. Промайнула десь удалині Ейфелева вежа, потім глухо в ранковому тумані бив Біг-Бен. Повільно та поважно ступаючи, пройшло величезне стадо верблюдів, пролетіла летюча тарілка. У містах, через які ми проїздили, на площах уже мерехтіли вогнями новорічні ялинки, а ми все їхали та їхали, в нашому автобусі була осінь, і хитрий винахідливий комар лічив свої перемоги…