Читать «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)» онлайн - страница 27

– Все через тебе! Через тебе!

А я йому відповіла, що слід було взяти в автобус якусь циганку, Джміль Кудлату. Тоді йому б однаково було, куди їхати, з танцями й спідницями.

Нашу суперечку перервав Михайло. Він зупинив автобус і знову звернувся до пасажирів: мовляв, громадяни, чи немає поміж вас водіїв із хорошим зором, оскільки він не встигає знаки читати через туман, та й не звик він іще до автобуса. Ну, звісно, до кабіни штурманом пішов чоловік мій, окатий Аркадій Кузьмич. Він заходився голосно читати всі знаки.

А туман ставав дедалі густішим. І вже було хоч в око стрель. І ставало страшно. З цього приводу запанікував батюшка. Здавалось, він ось-ось оголосить загальноавтобусний молебень.

Аркадій командував Михайлові:

– Сімдесят кілометрів обмеження! Суцільна вісьова! Обгін заборонено! Крутий поворот! Населений пункт!

Михайло на кожну Аркадієву команду тихо марив. І тут Аркадій Кузьмич, чоловік мій рішучий, закомандував:

– Йдемо по вісьовій! Ліво руля!

Михайло повернув. Аркадій знову скомандував:

– Ліво руля!

Михайло знову повернув.

Аркадія немов заклинило:

– Ліво руля! Ліво руля! Ліво руля! Ліво руля!

Михайло все повертав і повертав. Усіх охопила тривога, Михайло гучно заспівав:

– Туман я-а-ром! Ту-уман долиною!..

І тут чоловік мій, кмітливий Аркадій Кузьмич, ретельніше придивився і збагнув, що ми, виявляється, вже вп’яте об’їжджаємо кільцем скляну будку ДАІ. Мирно катаємося по колу, як ті метелики навколо вогню.

Ми всі висипали з автобуса і крізь скло побачили, як двоє змерзлих сержантів їдять щось гаряче зі сковорідки, запиваючи чимось із чашок. І то так апетитно, що ми всі, дивлячись знизу на цю картину, захотіли їсти і в тепло, і якщо не додому, то хоча б до цих затишних міліціонерів.

Михайло пірнув у туман, побігав по кільцю, почитав знаки, потер руки, загнав нас усіх назад до автобуса, – і ми знову зітхнули полегшено. Поїхали.

Спокійно минули півгодини. Знову наш Голландець став як укопаний.

– Бензин! – констатував Михайло і поринув у несамовите марення.

І чоловік мій, винахідливий Аркадій Кузьмич, зметикував, що коли не візьме ситуацію під свій контроль, ми додому не доїдемо. А будемо поневірятися дорогами країни у своєму Летючому Голландці, то там, то тут таємничо з’являючись і зникаючи. Одяг наш перетвориться на лахміття. Іллюша підросте. І ми по черзі навчатимемо його в дорозі. Хто чого зможе. Я – англійської мови та музичної грамоти, батюшка – слова Божого, Аркадій Кузьмич, чоловік мій талановитий, – математики, образотворчого мистецтва та початкової військової підготовки.

– Так, – сказав командним голосом чоловік, мій ініціативний Аркадій Кузьмич. – У тебе каністри є?

Михайло кивнув і видав нам десять каністр, щоб узяти бензину на зараз і на потім. І глупої ночі на чолі з чоловіком, моїм безстрашним Аркадієм Кузьмичем, ми – батюшка, матушка, я, солодка парочка, молодиці та дядько з кримінальним виглядом – виступили на стежку полювання за бензином. У кожного в руці була порожня каністра. Ми йшли організовано, колоною по одному, струнким ланцюжком, у пошуках обіцяної дорожнім знаком заправки. Михайло та Велика Ведмедиця зі сплячим Іллюшею залишилися стерегти автобус.