Читать «Битва королів» онлайн - страница 552

Небо було блідо-сірим, а навколо клубочився дим. Вони стояли в тіні Першої фортеці — тобто того, що від неї лишилося. Ціла стіна будівлі відкололась і завалилася. Двір засипало камінням і уламками химер. «Вони впали там, де і я»,— подумав Бран, побачивши їх. Деякі з химер розпалися на стільки шматочків, що можна було тільки дивуватися, як вдалося вижити Брану. Неподалік ворони обдзьобували мерця, якого привалило камінням, але він лежав долілиць, тож Бран не міг угадати, хто це.

Першою фортецею вже не користувалися кількасот років, але зараз вона ще більше, ніж раніше, нагадувала голий кістяк. Вигоріли всі перекриття і всі балки. Там, де відпала стіна, можна було зазирнути в кімнати, навіть у вбиральню. Але позаду неї і досі стояла зруйнована вежа, не більш обгоріла, ніж завжди. Джоджен Рід кашляв від диму.

— Відведіть мене додому! — вимагав Рикон.— Хочу додому!

Годор тупав ногами по колу.

— Годор! — тоненько скиглив він. А вони стояли, тулячись докупи, серед руїни та смерті.

— Ми так шуміли, що можна було дракона збудити,— сказала Оша,— але ніхто не вийшов. Замок — мертвий і спалений, як і наснилося Брану, та нам ліпше...— вона різко урвала мову, зачувши позаду якийсь звук, і рвучко розвернулася зі списом напоготові.

З-поза зруйнованої вежі з’явилися дві темні сухоребрі істоти, які помалу пробиралися через завали каміння. Рикон радісно заверещав: «Кошлай!» — і чорний деривовк кинувся до нього. Літо підійшов повільніше, потерся головою об руку Брана, лизнув у обличчя.

— Треба йти,— мовив Джоджен.— Стільки мерців — це привабить інших вовків, не тільки Літа з Кошлаєм, та й не всі вони будуть чотириногі.

— Ага, і дуже скоро,— погодилась Оша,— але нам потрібні харчі, та й, може, хтось тут і вижив. Тримаймося разом. Міро, підніми щит і затуляй нас із тилу.

На те, щоб помалу обійти замок, пішов весь ранок. Великі гранітні стіни вціліли, де-не-де почорнілі від вогню, та загалом неторкані. Але за цими стінами панували згуба й заглада. Обгорілі двері до великої зали ще димілися, а всередині рухнула стеля: не витримали крокви. Жовто-зелені шибки скляних садів були потрощені на друзки, плоди та квіти обірвані, а дерева полишені просто неба помирати. Від дерев’яної стайні, вкритої соломою, лишився тільки попіл і мертві коні. Бран подумав про Танцівницю, і йому захотілося плакати. Під бібліотечною вежею парувало мілке озерце, а в тріщини в стіні струменіла гаряча вода. Міст поміж дзвіницею і гайвононником рухнув у двір, а з ним і башточка мейстра Лувіна. Крізь вузькі підвальні віконця під Великою фортецею пробивалося тьмяно-червоне світло, а на одному зі складів теж досі не вщух вогонь.

Дорогою Оша тихенько гукала крізь розвіяний дим, але ніхто не озивався. Дорогою трапився собака, що обгризав труп, але, занюхавши деривовків, він миттю втік; решту ж псів забили просто на псарні. Коло одних мерців упадали круки з гайворонника, а коло інших — ворони зі зруйнованої вежі. Бран упізнав Рябого Тима навіть після того, як хтось йому сокирою приклався до обличчя. Якийсь обгорілий труп сидів під спопелілим материним септом, виставивши перед собою руки та стиснувши кулаки, наче готовий відбиватися від будь-кого, хто до нього наблизиться.