Читать «Битва королів» онлайн - страница 550
Джордж Р.Р. Мартін
— Лишилося вже мало,— пробурмотіла Оша, мружачись на їхні запаси.— Все одно скоро треба буде вилазити нагору, аби щось украсти, бо ще доведеться Годора їсти.
— Годор,— мовив Годор, широко до неї усміхаючись.
— Нагорі день чи ніч? — міркувала Оша.— Я вже лік втратила.
— День,— сказав їй Бран,— але темно від диму.
— Мілорд певен?
Навіть не ворухнувши покаліченим тілом, він випірнув назовні — і якусь мить бачив одразу дві картинки. Стояла Оша, тримаючи смолоскип, поряд скулилися Міра з Джодженом і Годором, а довга шерега високих гранітних стовпів, за якими сиділи давно мертві лорди, тягнулася у нескінченність... але видно було і Вічнозим, сірий від диму, з почорнілою і перехнябленою масивною дубовою брамою, окутою залізом;
і опущений підйомний міст, обплетений обірваними ланцюгами, якому бракувало дощок. У рові плавали тіла, мов острівці для ворон...
— Певен,— оголосив Бран.
Оша якусь мить поміркувала.
— Тоді ризикну глянути. А ви тримайтеся поблизу. Міро, принеси Бранів кошик.
— Ми повертаємося додому? — збуджено запитав Рикон.— Хочу свою конячку. А ще хочу яблучного пирога, і масла, і меду, і Кошлая. Ми підемо до Кошлая?
— Так,— пообіцяв Бран,— тільки будь тихо.
Міра повісила плетений кошик Годору на спину й допомогла посадити в нього Брана, просунувши його безпомічні ноги у дірки. Він відчував дивний трепет у животі. Він знав, що на них чекає нагорі, але йому все одно було страшно. Гурт рушив; Бран озирнувся кинути останній погляд на батька, і йому здалося, що в очах лорда Едарда застиг сум, так наче він не хотів їх відпускати. «Ми мусимо йти,— подумав Бран.— Уже час».
В одній руці Оша несла свій довгий дубовий спис, а в другій — смолоскип. На спині в неї висів меч без піхов — один з останніх, на якому ще було Мікенове тавро. Коваль викував цей меч для могили лорда Едарда — щоб його дух упокоївся. Але після загибелі Мікена, відколи зброярню вартували залізні, важко було втриматися й не забрати собі гарну крицю, навіть якщо це означало осквернити могилу. Міра взяла собі клинок лорда Рикарда, хоч і нарікала, що він заважкий. Брандон узяв меча свого тезки — меча, викуваного для дядька, якого він не знав. Він розумів, що в бійці з каліки навряд чи буде користь, але приємно було потримати клинок у руці.
Та то була тільки гра, і Бран це усвідомлював.
У великій, схожій на печеру крипті відлунювали їхні кроки. Тіні позаду проковтнули батька, а тіні попереду відступали, відкриваючи інші статуї — не просто лордів, а давніх королів на Півночі. На чолах вони мали кам’яні корони. Торен Старк, Король-на-колінах. Едвін Весняний Король. Теон Старк на прізвисько Голодний Вовк. Брандон Палій і Брандон Корабельник. Джора і Джонос, Брандон Безпутник, Волтон Місячний Король, Едеріон Наречений, Ейрон, Бенджен Милий і Бенджен Прикрий, король Едрик Снігова Борода. Обличчя їхні були суворі та сміливі, і дехто з них накоїв чимало лиха, та все одно це були Старки, і Бран знав про них усі перекази. Він ніколи не боявся крипти: вона була невід’ємною частиною домівки і частиною його самого, і він завжди знав, що одного дня теж тут лежатиме.