Читать «Битва королів» онлайн - страница 551

Але зараз його певність похитнулася. «Якщо вийду нагору, чи я ще повернуся вниз? А коли помру, де я опинюся?»

— Чекайте,— звеліла Оша, коли вони підійшли до гвинтових кам’яних сходів, які вели і нагору, і вниз, на глибші поверхи, де на своїх темних престолах сиділи ще древніші королі. Вона передала смолоскип Мірі.— Нагору вилізу навпомацки.

Деякий час іще чулися її кроки, але вони все даленіли й даленіли, поки не стихли остаточно.

— Годор,— занепокоївся Годор.

Брандон сотню разів повторював собі, як йому набридло ховатися в темряві, як хочеться знову побачити сонце, знову крізь вітер і дощ проїхатися на коні. Та коли ця мить прийшла, він злякався. В темряві він почувався в безпеці: коли навіть руки не бачиш у себе під носом, легко повірити, що й ворог тебе не побачить. Та й камінні лорди додавали йому мужності. Навіть не бачачи їх, він знав, що вони там.

Минуло, здалося, чимало часу, заки знов долинули звуки. Бран уже боявся, що з Ошею щось сталося. Братик нетерпляче крутився.

— Хочу додому! — вигукнув він.

— Годор,— покивав головою Годор.

А тоді почулися кроки, і за кілька хвилин у колі світла з’явилася Оша з похмурим виразом на обличчі.

— Щось тримає двері. Не можу зрушити їх з місця.

— Годор зрушить що завгодно,— сказав Бран.

Оша оцінила здорованя-конюшого поглядом.

— Може бути. То ходімо.

Сходи були вузькі, тому йшли по одному. Перед вела Оша. За нею тримався Годор, а в нього за спиною скорчився Бран, щоб головою не чиркати об стелю. Далі йшла Міра зі смолоскипом, а замикав тил Джоджен, ведучи за руку Рикона. По колу й по колу, все вгору і вгору. Бранові здалося, що він занюхав дим, та, мабуть, то був дим від смолоскипа.

Двері до крипти зроблені були з залізодрева. Старі й важкі, вони прилягали до землі під кутом. Підходити до них люди могли тільки поодинці. Оша, опинившись поряд, спробувала знову їх штовхнути, та Бран бачив, що все це марно.

— Нехай Годор спробує.

Довелося спершу витягати з кошика Брана, щоб його не розчавило. Міра присіла біля нього на сходах, обійнявши рукою за плечі, а Оша з Годором помінялися місцями.

— Відчини двері, Годоре,— попросив Бран.

Велетень-конюший поклав обидві руки на двері, штовхнув — і забуркотів:

— Годор?

Він лупонув кулаком по дереву, але двері й не ворухнулися.

— Годор!

— Спиною штурхни,— порадив Бран.— Або ногою.

Розвернувшись, Годор штовхнув двері спиною. І ще. І ще.

— Годор!

Одну ногу поставивши на сходинку вище, щоб зігнутися під тим самим кутом, під яким стояли двері, він спробував підняти їх угору. Цього разу двері застогнали й зарипіли.

— Годор!

Він підняв і другу ногу на сходинку вище, розставив ступні, напружився — і випростався. Обличчя в нього почервоніло від зусиль, а жили на шиї, Бран бачив, нап’ялися.

— Годор, годор, годор, годор, годор, ГОДОР!

Зверху почулося глухе торохтіння. І знагла двері смикнулися вгору, а на Бранове обличчя впало денне світло, на мить засліплюючи його. Ще один поштовх — і долинув гуркіт каміння, а прохід нарешті звільнився. Оша тицьнула в отвір своїм списом, а тоді вилізла й сама, і Рикон тут-таки протиснувся у Міри між ніг, щоб і собі вийти. Годор повністю відчинив двері та вийшов на поверхню. Останні кілька сходинок нести Брана довелося Рідам.