Читать «Битва королів» онлайн - страница 548
Джордж Р.Р. Мартін
Під велетенськими сірими стрімчаками шумно здихав кінь: силкувався звестися на зламану ногу й, падаючи, іржав. Брат обійшов його, а тоді вчепився зубами йому в горлянку; кінь тільки слабко хвицав ногами, закотивши очі. Коли ж і він хотів наблизитися до трупа, брат клацнув зубами та прищулив вуха, тож він стукнув його передньою лапою і вкусив за ногу. Довго вони борюкалися серед трави, землі, опалого листя й попелу поряд з мертвим конем, поки брат не перекотився на спину, здаючись, підібгавши хвоста. Він іще раз куснув брата за виставлену шию, тоді поїв сам, дозволив поїсти йому й облизав кров з його чорного хутра.
І тут його почала затягувати темрява — дім шепотань, де люди всі незрячі. Він відчував на собі його холодні пальці. В ніс увірвався його кам’яний запах. Він намагався опиратися. Він не любив темряви. Він-бо вовк. Мисливець, ловець і вбивця, їхнє з братами й сестрами місце — в лісовій гущавині, де можна вільно бігати попід зоряним небом. Сівши, він задер голову й завив. «Я не піду,— лементував він.— Я — вовк, я не піду». Але темрява все одно загусала, затуляючи очі, забиваючи ніс і затикаючи вуха, він більше не міг ні бачити, ні нюхати, ні чути, ні бігати; зникли сірі стрімчаки, зник мертвий кінь, зник і брат, і все стало чорне і непорушне, чорне і холодне, чорне і мертве, чорне...
— Бране,— покликав тихий як шепіт голос.— Бране, повертайся. Повертайся, Бране, мерщій. Бране...
Заплющивши трете око, Бран розплющив інші два — старі, сліпі. В темряві всі люди незрячі. Але його хтось обіймав. Він відчував на собі руки, відчував тепло тіла, яке тулилося до нього. Чув, як Годор співає тихенько собі під ніс: «Годор, годор, годор».
— Бране? — долинув Мірин голос.— Ти гак сіпався, так жахливо кричав! Що ти бачив?
— Вічнозим,— неслухняний язик, мов чужий, ледве обертався в роті. «Одного дня, повернувшись, я вже й заговорити не зможу».— Вічнозим. У вогні. Пахло кіньми, і крицею, і кров’ю. Всіх повбивали, Міро.
Він відчув на обличчі дотик її руки, яка відкинула назад волосся.
— Ти весь спітнів,— сказала Міра.— Пити хочеш?
— Хочу,— погодився він. Вона піднесла до вуст йому бурдюк, і Бран так жадібно почав ковтати, аж вода побігла з кутика рота. Повертаючись, він завжди відчував слабкість і спрагу. І голод. Йому пригадався присмертний кінь, смак крові в роті, запах паленого м’яса в ранковому повітрі.— Скільки?..
— Три дні,— відповів Джоджен. Хлопець підійшов нечутно, а може, і був тут весь час: у цьому сліпому чорному світі Бран не мав певності.— Ми вже боялися за тебе.
— Я був з Літом,— пояснив Бран.
— Задовго. Ти себе голодом замориш. Міра потроху вливала тобі воду в горло, а губи ми тобі мастили медом, але цього недосить.
— Я їв,— сказав Бран.— Ми вполювали лося, а тоді довелося відганяти лісокота, який хотів його відібрати.
Кіт був рудувато-коричневий, вполовину менший за деривовків, але затятий. Бран пам’ятав його мускусний запах і те, як він гарчав на них з дубової гілки.