Читать «Битва королів» онлайн - страница 547

— Випусти йому кишки,— повторив Тарарах, який і досі сидів верхи. Орел підлетів до нього і, клекочучи, присів на його кістяний шолом.

— Він здався,— нагадала Ігритта.

— Ага, і брата зарубав,— мовив негарний коротун у побитому ржею залізному напівшоломі.

Тарарах, торохкаючи кістьми, під’їхав ближче.

— Це вовк зробив, а не він. От паскудство! Це я мав убити Піврукого.

— Та бачили ми, як ти радо кинувся його вбивати,— підкусила Рагвіла.

— Він — варг,— мовив кістяний лорд,— і ворон. Мені він не подобається.

— Може, він і варг,— сказала Ігритта,— але ж нас це ніколи не лякало.

Усі згідливо заґелґотали. В западинах пожовклого черепа-шолома зблиснули злобно очі, але Тарарах неохоче здався. «Це і справді вільний народ»,— подумав Джон.

Кворина Піврукого спалили там, де й упав, збудувавши погребальне багаття з глиці, хворосту й обламаного гілля. Дерево ще було зелене, тож горіло слабко й диміло, здіймаючи в тверду блакить неба чорний султан. Потому Тарарах одібрав для себе трохи обгорілих костей, а решта кинули жереб, розігруючи розвідникову збрую. Ігритта виграла його плащ.

— Вертатимемося через Скімливий перевал? — запитав її Джон. Він не був певен, чи зможе знову видертися на ці вершини сам і чи витримає ще один перехід його гарон.

— Ні,— відповіла вона.— Позаду нічого немає,— вона кинула на нього сумний погляд.— Манс уже спустився до гирла Молочноводої і марширує до вашої Стіни.

Бран

Попіл падав, як м’який сірий сніг.

А він по сухій глиці та брунатному листі нечутно біг до узлісся, де розступалися сосни. За широкими полями виднілися велетенські людські скелі, непохитні у вирі полум’я. Віяв гарячий вітер, насичений духом крові й паленого м’яса,— такий міцний, що потекла слина.

Та якщо один запах притягував, інші відштовхували. Він понюхав дим, який приніс вітер. Люди, багато людей, і багато коней, і вогонь, вогонь, вогонь! Немає небезпечнішого запаху — навіть твердий холодних пах заліза не такий, навіть дух людських пазурів і панцирів. Від диму й попелу туманились очі, а в небі виднілася величезна крилата змія, яка з сичанням вивергала вогненну ріку. Він ощирив зуби, але змія вже зникла. Позаду стрімчаків високе полум’я пожирало зорі.

Всю ніч тріскотів вогонь, а одного разу так заревіло та гримнуло, що під лапами стрибнула земля. Брехали та скімлили собаки, іржали перелякані коні. Ніч тремтіла од виття: це вила людська зграя, скиглила від страху й дико кричала, реготала і верещала. Немає звіра, галасливішого за людину... Нашорошивши вуха, він дослухався, а його брат ричав на кожен почутий звук. Удвох вони нишпорили попід деревами, а сосновий вітер гнав по небу попіл та іскри. З часом полум’я почало спадати й нарешті згасло. Того ранку сонце зійшло сіре й димчасте.

Тільки тоді він вийшов з-під дерев, повільно перетнув поля. За ним майнув брат, якого приманював запах крові та смерті. Вони безшумно бігли через лігва, які збудували собі люди з дерева, трави та глини. Багато з них згоріло, багато завалилося, решта ж стояли, як і раніше. Та ніде не було ні знаку, ні запаху живих людей. Трупи обсіли ворони, які з круканням злітали в повітря, коли вони з братом наближалися. Розбігалися перед ними й дикі собаки.