Читать «Битва королів» онлайн - страница 546

— Вільному народу боягузи не потрібні.

— Він не боягуз,— стягнув з голови овечий шолом один з лучників і труснув розкошланим рудим волоссям.— Це Вічнозимський Байстрюк, який урятував мені життя. Хай живе.

Джон зустрівся очима з Ігриттою, але йому забракло слів.

— Хай помре,— не вступався кістяний лорд.— Чорний ворон — підступний птах. Я йому не довіряю.

На скелі в них над головами орел, ляснувши крилами, розітнув повітря лютим клекотом.

— Птах тебе ненавидить, Джоне Сноу,— мовила Ігритга.— І недарма. До того як ти його вбив, він був людиною.

— Я не знав,— чесно сказав Джон, силкуючись пригадати обличчя чоловіка, якого зарізав на перевалі.— Ти казала, Манс мене прийме.

— І прийме,— запевнила Ігритта.

— Манса тут немає,— мовив Тарарах.— Випусти йому кишки, Рагвіло.

Дебела списосуджена, примруживши очі, сказала:

— Якщо ворон хоче приєднатися до вільного народу, нехай покаже свою майстерність і доведе, що не бреше.

— Зроблю все, що скажете,— силувано вимовив Джон.

Тарарах зареготав, і його кістяний панцир гучно заторохтів.

— То вбий Піврукого, байстрюче.

— Куди йому,— зронив Кворин.— Тільки відступися, Сноу, і помреш!

І тут перед Джоном виник Кворинів меч, і Довгопазур сам стрибнув угору, блокуючи удар. Від зіткнення у Джона з руки мало не вилетів байстрючий клинок, а сам він хитнувся назад. «Хай що тобі велітимуть, не опирайся». Джон обіруч стиснув меча і сам завдав удару, але здоровань-розвідник відбив його вбік з презирливою легкістю. Вони наскакували й відступали, вирували чорні плащі, юнацька прудкість боролася з дикою міццю Кворинових ліворуких ударів. Довгий меч Піврукого, здавалося, рубає водночас усюди, сиплючи зливу ударів то з одного боку, то з іншого, відтісняючи Джона та збиваючи з рівноваги. Він уже відчував, як німіє рука.

Навіть коли Привидові зуби зімкнулися на литці розвідника, Кворин примудрився втриматися на ногах. Та в той момент, як він здригнувся, він відкрився. І Джон устиг завдати удару і крутнутися. Розвідник уже відхилявся, і якусь мить здавалося, що Джонів меч не досяг мети. Й раптом на шиї здорованя проступила низка кривавих сліз, ясних як рубінове намисто, кров хлянула фонтаном, і Кворин Піврукий упав.

З Привидового писка скрапувала кров, але в байстрючого леза забруднився тільки кінчик — останні півдюйма. Джон відтягнув деривовка й опустився навколішки, обхопивши його однією рукою. У Кворинових очах уже згасало світло.

— ...гострий,— зронив він, здіймаючи покалічені пальці. Але рука його впала, і він помер.

«Він знав,— тупо подумав Джон.— Він знав, чого вони від мене вимагатимуть». А тоді йому пригадалися Семвел Тарлі, і Грен, і Стражденний Ед, і Пип з Жабою, які лишилися в Чорному замку. Він і їх усіх втратив, як втратив Брана, Рикона і Роба? Хто він тепер? Хто?

— Підведіть його.

Грубі руки поставили Джона на ноги. Він не опирався.

— Ім’я в тебе є?

За нього відповіла Ігритта.

— Його звати Джон Сноу. Він од крові Едарда Старка, з Вічнозиму.

— Хто б міг подумати? — розреготалася Рагвіла.— Кворина Піврукого зарубав лордійчуцький підтумок!