Читать «Битва королів» онлайн - страница 536

Наснилося йому місце приємніше — затишна хатина біля призахідного моря. Стіни перехнябилися й потріскалися, долівка була земляна, але тут завжди було тепло, навіть коли загасав вогонь. «А вона мене цим дражнила,— пригадалося йому.— Я все забував підкидати дрова у вогонь, бо ж раніше цим завжди займався слуга». «Ну, слуг у нас немає»,— казала вона йому, а він відповідав: «У тебе я є, я — твій слуга». На це вона казала: «Лінивий слуга. А що роблять з лінивими слугами в Кичері Кастерлі, мілорде?» А він говорив: «Цілують». Тут вона завжди починала хихикати. «А от і ні! Їх б’ють, закладаюся»,— казала вона, та він наполягав: «Ні, їх цілують, ось так,— показував він їй.— Спершу пальчики — кожен окремо, тоді зап’ястя, так, тоді на згині ліктя. Цілують кумедні вушка — в усіх наших слуг кумедні вушка. Припини сміятися! Цілують щічки й цілують носики з маленькою горбинкою, ось так, цілують миле чоло, і коси, і губи... м-м-м... губи... отак.»

Цілі години вони цілувалися, цілі дні проводили в ліжку, дослухаючись до хвиль і пестячи одне одного. Тіло її здавалося йому дивом, і її це, схоже, страшенно тішило. Іноді вона для нього співала. «Кохав як літо гарну діву із сонцем у волоссі»... «Я тебе кохаю, Тиріоне,— шепотіла вона перед сном.— Кохаю твої вуста. Кохаю твій голос, твої звернені до мене слова, твоє лагідне до мене ставлення. Кохаю твоє обличчя.» — «Моє обличчя?» — «Так. Так. Кохаю твої руки, що пестять мене. І твій прутень, кохаю твій прутень, люблю це відчуття, коли він у мені.» — «А він любить вас, міледі».— «Люблю вимовляти твоє ім’я. Тиріон Ланістер. Воно співзвучне з моїм. Не прізвище, а саме ім’я. Тиріон і Тиша. Тиша й Тиріон. Тиріон. Мій лорд Тиріон.»

«Все лжа,— подумав він,— все облуда, все за золото: вона була повією, яку знайшов Джеймі, подарунком від Джеймі, моя лжива леді», її обличчя блякло, розчиняючись у пелені сліз, та навіть коли воно вже щезло, Тиріон і досі чув її слабкий, далекий голос, що промовляв його ім’я, «...мілорде, ви мене чуєте? Мілорде? Тиріоне! Мілорде! Мілорде!»

Крізь імлу макового сну він побачив нахилене над ним м’яке рожеве обличчя. Тиріон знов був у вогкій кімнаті з обірваними завісами на ліжку, а обличчя було не те — не Тишине, занадто кругле, з каштановою борідкою.

— Пити хочете, мілорде? Я приніс ваше молочко, добре молочко. Не опирайтеся, ні, не ворушіться, вам треба відпочивати.

В одній вологій рожевій руці чоловік тримав мідну лійку, а в другій — пляшку.

Коли він нахилився ближче, Тиріонові пальці ковзнули під ланцюг, викуваний з багатьох металів, стиснули й потягнули. Мейстер впустив пляшку, розхлюпавши макове молочко по всьому покривалу. Тиріон крутив ланцюг, поки не відчув, що ланки уп’ялися в дебелу шию.