Читать «Тістечка з ягодами» онлайн - страница 61

— Може б, ви… тобто… ти, може, тебе, Рисеку, вона б і влаштувала, бо містить великі кількості жиру й м’яса.

— Знаю, я пробував, і, на жаль, вона мене не влаштовує, бо я ласий до солодощів. Без ковбаси ще можу обійтися, — він облизав ножик, — без смальцю теж, але без шарлотки моєї колишньої просто пропаду. Я навіть узяв у неї вчора рецепт і попросив, щоб вона мене навчила, поки переїде до свого чаювальника. — Він проковтнув наступне кружальце й зиркнув на годинник. — Добре отак балакати про ковбаси й шарлотки, але час перейти до справи. Що б ти сказала, Ягідко, якби я запропонував тобі роботу?

— Роботу? — Я голосно глитнула слину. — А Юзек? Адже він уже не п’є.

— За кермом ти тільки марнуєш своє життя, дівчино. Я радше збирався запропонувати тобі стати нашим психологом.

— Нашим, тобто чиїм? Твоїм?

— Чому 6 і ні? Я не боюся длубання в душі. Мені навіть придалося б закінчити те, що ми почали з доктором Морквиною. Він поїхав так несподівано і залишив усе в розкопах.

— Якась серйозна проблема?

— Ні, просто я маю фобію до ванни.

— Отак на голому місці?

— Причина є. Не така вже й велика, бо налічує тільки метр п’ятдесят три сантиметри. Але дуже вже обтяжлива.

— Болек говорив мені про твого сина.

— Ну власне. І через нього я боюся залазити до ванни. Бо досить мені, Ягодо, зануритись у піну, як той спритник одразу вмикає пісеньку про катованих батьками дітей. А потім заявляє, що знову одержав «одиницю». Кілька разів я мало не втопився, так він мене заскочив. Головне та музика, що волає на піввулиці.

— Ну то я й не дивуюся, що ти маєш фобію до ванни.

— Дійшло до того, що я беру лише душ, — скаржився Рисек, нервово відкорковуючи бляшанку кільок у томатному соусі. — І то о якійсь дикій годині: перша ночі, четверта ранку.

— Не завадило б над цим попрацювати. — «Ого! В мені вже ввімкнулася кнопка „Психологічна допомога“».

— І попрацюємо, Ягідко, обіцяю тобі, але тільки під час відпустки, коли я переживу госпіталізацію Зефірина. Тоді я віддам тобі своє нутро і всю решту, щоб ти досхочу в ньому копирсалася. А наразі ти вислуховувала б пацієнтів із поліклініки та лікарні. Люди страшенно цього потребують. А ти, здається, полюбляєш слухати звіряння.

— Справді, от тільки…

— Болек казав, що ти просиджуєш у них кілька годин на день.

— О Боже, тоді я більше не буду.

— Не треба робити такі налякані очі, Ягодо. Це був комплімент. Ком-плі-мент. Болек хвалився, що ти забездурно сидиш і всіх вислуховуєш замість таляпати ногами в Зеленці. Тож я подумав, що ти могла б робити це за гроші.

— Я й сама не знаю, — відповіла я, нервово гризучи олівець. — Ви маєте такі заборгованості…

— Як і вісімдесят відсотків лікарень у цій державі. Однією ставкою менше чи більше нічого не змінить. Поза тим, Ягодо, частину грошей я докладав би тобі зі своєї зарплати, як колись Морквині.

— Але чому?! — вразилась я.

— Бо я знаю, що воно того варте, — він швидко глипнув на мене. І зразу переключився на відкорковану бляшанку. — Я можу піти на такий ризик.

Проблема в тому, чи можу це я. Сама думка про те, що я отримую щось від незнайомої людини, пробуджує в мені рефлекс утечі на інший континент.