Читать «Тістечка з ягодами» онлайн - страница 59
Ізабелла Сова
— Адась страждає на дивні головні болі, — пояснила сестра. — Його привезли вчора.
— Може, ти десь забився? — поцікавився Болек. — Наприклад, об м’яч?
Він на хвилину відклав альбом і уважно придивлявся до Адася.
— Ти граєш у м’яча? Б’єшся з товаришами?
— Я не займаюся спортом, а насильство зневажаю, — серйозно заявив малий.
— Розумію. А хочеш, аби я щось тобі завтра намалював?
— Так, мій портрет зі шприцем. Колись я стану лікарем, — пояснив він.
— Ага.
— Хіба що раніше помру через пухлину мозку.
Що можна відповісти на таку заяву? Як потішити настрахану кількарічну дитину?
— Не помреш, — просто сказав Болек. — У мене теж так колись боліла голова. Добрячих кілька років.
— Це дуже нас пов’язує, — підсумував Адась. — Крім синців, ясна річ.
— Так, дуже. Слухай, Адасю, якщо ти збираєшся стати лікарем, я можу принести тобі завтра анатомічний атлас. Хочеш?
— Супер! — захопився Петрусь. — Ми будемо розглядати потрухи.
— З потрухами моя бабуся ліпить пиріжки, — виправив його Адась. — А ми будемо розглядати нутрощі.
— Ну, готово! — Болек подав малюнок Петрусеві. — Подобається?
— С-у-у-упер!
— Справді супер! — зреагувала я так само, як і Петрусь, бо малюнок був просто фантастичний. — Але ти й малюєш, Болеку.
— Як сам сатана, правда? — долучилася до захватів палатна медсестра. — Хоч насправді ніхто не знає, як малює сатана.
— Чоловіче, ти маєш справжній талант! Ти повинен щось із ним зробити. Якось його розвивати…
— А навіщо? Хто сказав, що будь-який талант треба розвивати? Це така аксіома?
— Ти жартуєш!
Ні, Болек не скидався на людину, яка жартує.
— Володіння талантом іще не означає, що його треба розвивати.
Цікаво, що на це сказали б у моїй ФІРМІ.
— А так по правді, то коли б я мав розвивати цей свій талант? У перерві між реанімаціями?
— Ви маєте рацію, пане доктор, — підтримала його палатна медсестра. — Не можна розвивати все. І тому ми поставили на кар’єру.
Тридцять перший
Ми знову вибралися провідати дітлахів. Цього разу тільки я і Болек. Без Юльки, котра зачинилась у телезалі й переживає якусь любовну пригоду.
— А ти не намагався її розпитати?
— Нічого не вийшло. Через дві хвилини вона сказала, щоб я дурно не мучився, бо вона знає ці психологічні підходи. І нічого не розповість, поки сама в усьому не розбереться.
— Тобто ми довідаємося про це восени, — буркнув Болек. — Але якщо вона так вирішила, нічого не вдієш.
— У принципі я реагую так само, — зізналась я. — Після розриву з хлопцем завжди мусила відплакати його в шафі. Проаналізувати минуле, спалити старі фотки і тільки тоді зізнатись Ані. Рідше татові.
— Розриви жахливі. Яке щастя, що я от уже п’ять років не переживав жодного. І, мабуть, уже не переживу.
— Трохи оптимізму, дорогий колего Болек. — 3 бічного коридора вигулькнула опасиста постать Рисека Грейпфрута.
— Легко сказати.
— Взяти, приміром, мене. Я зовсім не маю приводу для сміху, а тільки погляньте на мою фізію.
Ну так, Мойсей, котрий саме нагледів на овиді землю обітовану.
— У тебе і справді проблеми, Рисеку? — допитувався Болек.