Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 180

— Не існує такої речі, як зовнішній тиск. Це все у твоїй голові. — Тренер постукав по шоломі. — Розумієш?

Брендон автоматично кивнув:

— Так, сер.

— Думай не про те, як хочеш зіграти, це просто довбана гра з м’ячем. Думай про щось поза нею, про те, заради чого ти це робиш.

— Так, сер.

— Думай про того, заради кого щоранку приходиш на тренування.

Чергового «так, сер» не прозвучало — Бартон ним ледь не вдавився. Корнер глипнув на тренера, наважився навіть зазирнути в очі, у дві безжальні цятки, що тьмаво поблискували з-під густих брів. Це банальне накачування перед виходом? Але Білл Вентрон не страждає й ніколи не страждав на такі дурниці. Тоді до чого це? Що він намагається сказати? Якась невиразна, туманна здогадка проскочила в мозку, проте що дужче корнер кривився, силкуючись за неї вхопитися, то прудкіше вона вислизала. Пальці продовжували гладити горбик.

Тренер тим часом показав на поле й дуже тихо — Брендон радше прочитав за порухом губ, аніж почув, — промовив:

— Уперед.

5 лютого 2017-го NRG Stadium, Х’юстон, Техас Розминка команд за півтори години до початку 51-го Супербоулу

— Як справи?

Лоуренс Ґрейс поклав долоню на коліно та скинув голову. Він упізнав низький скрипучий голос, який безліч разів чув по телевізору, та очі однаково покруглішали від здивування, коли погляд уперся в Білла Вентрона, головного тренера «Ренегатів». Ресивер поспіхом роззирнувся, переконуючись, що тренер суперників звертається саме до нього, а тоді відказав:

— Чудово, сер. — Він припинив розтягувати підколінне сухожилля, проте не підвівся — не знав, як реагувати, тож так і залишився сидіти із випростаною вбік лівою ногою. — Дякую.

Джермейн Гоукінс розминався за кілька кроків ліворуч. Лоуренс затримав погляд на товаришеві, проте той тільки знизав плечима. Під час передматчевих розминок тренери зрідка зав’язують розмову із гравцями суперника, проте зазвичай лише з тими, кого знають особисто (наприклад, із тими, хто колись грав за їхню команду), або ж із зірковими ветеранами Ліги, котрі заслужили на особливе ставлення. Лоуренс не був ні першим, ні — поки що — другим.

— Хвилюєшся? — Вентрон сховав руки до накладної кишені спереду бавовняного ху´ді з логотипом «Ренегатів».

— Якщо відверто: трохи нервую.

— Я теж. — Тренер усміхнувся, проте усмішка протрималася недовго, чоловік неначе засоромився її і, щоби приховати, вдавано закашлявся.

— Для мене це вперше, — пояснив Лоуренс.

Білл Вентрон задумливо втупився у трибуни над тією частиною поля, де під час матчу розташовуватимуться «Загарбники». Сектори заповнювали перші вболівальники, у прохолодному повітрі глухо жебоніли їхні голоси.

— Воно щоразу, наче вперше. — Вентрон зітхнув. Лоуренс дивився на важке, посічене зморшками обличчя, приглядався до загадкових тіней в очах і не міг збагнути, до чого той хилить. — Це Супербоул, до цього ніколи не звикнеш… Думаю, ти ще дізнаєшся.

Ресивер боявся ворухнутися, щоб не зруйнувати крихку чарівливість моменту: грізний Білл Вентрон, який протягом останнього десятиліття чотири рази вигравав із «Ренегатами» чемпіонський титул, мовчазний стратег, із якого на прес-конференціях рідко коли вдавалося вицідити більше за півдесятка слів, замріяно тупився в порожнечу й патякав про унікальність відчуттів перед Супербоулом.