Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 181

Несподівано тренер опустив голову й зиркнув на Лоуренса:

— Як твій батько?

Ресивер здивовано скинув брови:

— Перепрошую?

— Ми колись спілкувалися, ще коли він грав за Морську Академію. Мій батько тоді тренував команду морпіхів. Не те щоб ми товаришували, проте я іноді згадую Джонатана Ґрейса. Він непогано грав у захисті.

— Батько в чудовій формі, сер, дякую, що поцікавилися. Він зараз тут, на трибунах, ось там, за заліковою зоною. На відміну від мами він не прихильник VIP-зали. Хоче бути серед простих уболівальників.

Білл Вентрон повільно кивнув.

— Він, мабуть, пишається тобою.

— Не знаю, сер. Напевно.

Білл ледь відвів очі, й трохи дивний, як туманом засотаний, погляд уперся в газон неподалік Лоуренсової ступні.

— Тобі варто пишатися таким батьком, — начебто сам до себе мовив тренер. — Далеко не кожен має такого батька, як ти, синку.

Ресивер склав губи в силувану посмішку, через яку могло видатися, ніби в нього запор, і отетеріло кліпнув.

— Так, сер.

— Переказуй йому вітання, коли гра закінчиться… Дуже добре, що він тут. Добре, коли хтось уболіває за тебе. Не розчаруй свого батька, хлопче. — Тренер підморгнув, крутнувся на п’ятах і, не виймаючи рук із кишені на животі, закрокував до ділянки поля, де розминалися «Ренегати».

Лоуренс дивився йому в спину з таким виглядом, як начебто щойно проґавив щось дуже важливе. Далеко не кожен має такого батька. Що це, в дідька, означає? Його батько. Чому Вентрон заговорив про його батька? Стоп. Почнімо з іншого: його тато знайомий з Біллом Вентроном? Із самим Біллом Вентроном? Чорт забирай, чому він ніколи про це не казав? Жодного разу навіть не згадав! Невже це правда? Але якщо ні, то навіщо Вентрону брехати? Здуріти можна…

— Ти це бачив? — нахиливши голову, шепнув Ґрейс.

— Та-а-ак, — так само пошепки відповів Джермейн Гоукінс. — Він тобі підморгнув!

— Що це, на хрін, було?

— Я тупо не відстрелюю.

(батько…)

— Що він хотів?

— Не знаю, бро, я навіть не здогадуюсь. Він якийсь чудний, хіба ні?

(батько…)

— Ага. Я ще не бачив його так близько!

— Я теж… Не розчаруй свого батька… Блін, це реально дивно, чувак. Він, типу, хоче програти, чи як? Щоб його команда програла? Я щось не в’їжджаю…

(батько… батько… батько…)

11 лютого 2017-го Штаб-квартира футбольної команди «New England Renegades» Шість днів по завершенню 51-го Супербоулу

— Алло!

— Привіт, Білле!

— Джош?

— Так, це я. Вітаю з перемогою! І вибач, що турбую в суботу. Я зателефонував тобі додому, та Меліса сказала, що ти на роботі, як завжди, коротше, працюєш навіть у вихідні.

— Усе гаразд, Джоше. Я готуюся до драфту. Як ти?

— Якщо ти про здоров’я, то паскудно. Два дні не відходив від унітаза далі, ніж на десять кроків, і це після склянки знежиреного молока, хоча навряд чи тобі захочеться про таке слухати. А якщо про роботу, то я подумую про пенсію. Минулого року менеджер привів мені зграю безмозких орангутангів, половина з яких не знала, з якого боку хапатися за м’яч. Не розумію, на кий хер марнувати на них час, коли після університетської команди вони однаково підуть протирати штани до якого-небудь офісу. Це в кращому разі.