Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 178

Коли Джош закінчив, Білл Вентрон кипів німотним гнівом від усвідомлення того, яким бездарним, нетямущим і сліпим був Деніелс. Утім, коли тренер «Ренегатів» озвався, ніщо в голосі не виявляло його стану.

— Знаєш, де хлопець зараз?

— Уявлення не маю, — відповів Джош. — Напевно, повернувся додому. Він із якогось забутого Богом містечка на заході Міссісіпі.

— Дякую, Джоше.

Білл Вентрон утопив кнопку скидання виклику, а за кілька секунд швидко набрав номер асистента.

— Стіві?

— Я слухаю.

— Знайди мені його.

— Бартона?

— Так. Дізнайся, де він зараз. Зателефонуй йому, я хочу поговорити.

— Так, босе.

— Негайно.

— Я зрозумів.

Білл розірвав зв’язок.

Стіві зателефонував за чверть години.

— Знайшов? — випалив Вентрон.

Запитання прозвучало, наче ляпас.

— Так. Хлопчак після драфту 2014-го повернувся до рідного Віксбурга в Міссісіпі. Працює офіціантом у місцевому «Popeye’s Pizzas». Сьогодні має вихідний, але я дістав номер його мобільного, він зараз на другій лінії. Перемикати?

— Так.

У слухавці клацнуло. Білл затиснув олівець так, що деревина хруснула, дочекався короткого сторожкого «алло» та промовив:

— Брендоне, це Білл Вентрон, головний тренер «Ренегатів». Привіт.

А тоді замовк. За майже сорокарічну кар’єру Білл промовляв такі слова не менше за півтисячі разів. Власне, у словах нічого надзвичайного не було. Вони не мали жодного значення без тих, кому призначалися, тих, хто пожадливо всотував їх на іншому кінці, — здебільшого зневажених, ображених на весь світ хлопчаків, які давно розпрощалися з мрією стати гравцем НФЛ. Білл знав, що вони потребують трохи часу, щоб оговтатися.

Зрештою зі слухавки вилетіло:

— Та ну нахер…

На обличчі тренера не ворухнувся жоден м’яз. За стільки років він уже звик, що реагують вони всі приблизно однаково.

— П’ятого липня у моєї команди починається тренувальний збір у Фоксборо, штат Масачусетс, — сказав Білл. — Думаю, тобі відомо, де це. Я хочу тебе на ньому бачити.

— Я не…

— Сподіваюсь, ти в непоганій формі. Якщо ні, маєш три тижні, щоби підготуватися.

— Я н-не… бляха.

— Ти розумієш, що я називаю словом «підготуватися»? — Білл Вентрон умів смакувати такі моменти. — За сорок років у НФЛ я не знаю жодного вільного агента, якого би двічі запросили до тренувального табору. Ти або потрапляєш до команди, або про тебе забувають.

Брендон Бартон затих. Зі слухавки не вчувалося жодного звуку — здавалося, хлопчак навіть не дихав, — однак Вентрон відчував, що той його слухає.

Вирішивши, що витримав достатню паузу, тренер сказав:

— Фінансові питання обговориш із моїм асистентом, він усе ще на лінії, — а тоді, вже кладучи трубку, хрипко докинув: — До зустрічі, хлопче.

Білл розвернувся обличчям до вікна, витягнув олівець і кілька секунд роздивлявся розжований на тріску незагострений кінець. Два роки. Хлопчак не виходив на поле довгі два роки. Ймовірно, він заплив жиром, розм’як, і тоді все марно, проте якщо ні… В очах промайнув короткий спалах, ніби у маленької дитини в передчутті різдвяних подарунків. Білл умостив потилицю на підголівник і пожбурив олівець до кошика для сміття.