Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 182

— Ти просто втомився, Джоше.

— Може, й так, — Джош Деніелс покректав. — Я чого тебе набрав. Нещодавно переглядав те відео…

— Яке?

— З Бартоном.

— Відео з Бартоном?

— Ну, перехоплення, яке зробив мій пацан на останніх секундах.

«Мій пацан» несподівано боляче різонуло Вентрона по вухах. Тренер подумав, що Брендон Бартон уже давно не «Джошів пацан». Власне, ніколи ним не був. Про «пацана» взагалі ніхто не знав би, якби Білл не згадав про хлопця і не витягнув із діри, в якій той деградував, натираючи столи та відмиваючи тарілки від недоїдків. Утім він розумів, що сперечатися про це безглуздо й лише буркнув:

— Не тільки ти.

Старий Джош не надто здивувався:

— І ти теж? Я знав, що ти теж його передивлявся!

— Та певна річ. Уперше — на ранок після Супербоулу. Щойно прокинувся, одразу ввімкнув запис гри. Хотів переконатися, що ми її виграли. Боявся, що мені наснилося те перехоплення.

Зі слухавки випорснув схожий на каркання сміх, який, одначе, швидко затих, поступившись місцем притлумленому покашлюванню.

— Ну то слухай, — відкашлявшись, продовжив Джош. — Відстань по прямій між місцем, де стояв Бартон перед початком розіграшу, і точкою над гольовою лінією, де він перехопив м’яч, складає шість ярдів. Твій корнер пролетів їх за півсекунди. Якщо точно — то за нуль цілих п’ятдесят чотири сотих секунди.

— Звідки така точність?

— Мій десятирічний онук займається відео, знаєш, усілякими такими штучками — монтування, обробка, — мріє працювати аніматором у «Pixar» чи «Lucasfilm». Я попросив його відкрити запис перехоплення у відеоредакторі. Там є шкала, що позначає час. Я власноруч пересував уздовж неї повзунок, а тому можеш мені повірити: розіграш тривав заледве дві секунди, а мій пацан рухався рівно нуль цілих п’ятдесят…

— Я зрозумів, — перебив Білл. — До чого ти хилиш?

— Шість ярдів — це п’ять із половиною метрів. Знаєш, що буде, коли п’ять із половиною метрів поділити на нуль цілих п’ятдесят чотири сотих секунди? — Білл Вентрон промовчав, розуміючи, що питання риторичне. Джош сам собі відповів: — Ми отримаємо середню швидкість, із якою Брендон подолав відстань до м’яча, і ця швидкість складає десять цілих чотирнадцять сотих метрів на секунду.

— І що? — Число нічого не означало для Вентрона. Він тренував команду з американського футболу, а не олімпійських спринтерів.

— 16 серпня 2009-го, на ХІІ чемпіонаті світу з легкої атлетики, ямаєць Усейн Болт установив світовий рекорд у забігу на стометрівці, пробігши її за дев’ять цілих і п’ятдесят вісім сотих секунди. Його середня швидкість лише на чотири десятих більша за швидкість Брендона Бартона.

— Ну й що з того? Це ж тільки середня швидкість.

— У тому то й річ! — вигукнув Джош Деніелс. — Максимальна швидкість Болта перевищувала дванадцять метрів на секунду, але це вже перед фінішем, а він же пробіг у двадцять разів більше за Бартона! Він розігнався! — Джош заторохтів, і попри старече поскрипування голосу, став схожим на школяра, який квапиться відповісти на вчителеве запитання, поки відповідь не вивітрилася з голови: — Знаєш, що я зробив? Переглянув найкращі забіги Болта, вимірюючи середню швидкість, з якою він пробігав перші п’ять-шість метрів: світовий рекорд на двохсотметрівці у Берліні, естафета на олімпіаді в Ріо, стометрівка на олімпіаді в Лондоні. Переважно вісім і дев’ять, дев’ять і нуль, один раз — дев’ять і чотирнадцять сотих метри на секунду. Тепер розумієш? Я просто подумав: якби Бартон брав участь в олімпіаді й підтримував швидкість, із якою метнувся на перехоплення Ґрейса, хоча б упродовж половини забігу, ми б зараз мали американського олімпійського чемпіона. Він би не залишив Болтові жодного шансу, Білле, він обійшов би ямайця ще на старті!