Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 177

— Отже, наркотики, — промовив Білл. — Але тобі про це було відомо? Тобто відомо від початку?

— Звісно, було відомо.

— Це все?

— Білле, ти ж знаєш: я б тебе не обманював.

— Що трапилося під час півфінальної гри 2014-го? Пам’ятаєш бійку, коли його вилучили? — мовчанка. — Що сказав йому Гамільтон?

— Гамільтон?

— Так. Ресивер «Аргонавтів» з Університету Західної Флориди.

Джош Деніелс не відповідав. Білл подумав, що той не може пригадати епізод, і вже намірився завершити розмову, коли Джош ніби нехотячи озвався:

— Гамільтон обзивав його байстрюком упродовж гри, а потім ляпнув щось про батька. Не знаю, може, щось іще. Я спробував поговорити з Брендоном після гри, проте він нічого не розповів. Відмахнувся. Я вже знав, що він має намір спробувати сили в драфті, тобто, що він іде з команди, а тому не наполягав. Ми програли, і мені було якось, типу, начхати. — Джош помовчав. — Про «байстрюка» я дізнався від інших гравців уже в роздягальні.

«Обізвав байстрюком? — Важкі повіки піднялися, проте погляд залишався відсутнім. — Сказав щось про батька?» Такі розмови на полі не рідкість, цього недостатньо, мусило бути щось іще. Гарві Гамільтон зумисне чи ненароком намацав якусь винятково болючу точку, смикнув за оголений нерв, умить довівши Брендона до сказу.

— Тоді останнє запитання. Якщо Брендон Бартон у шістнадцять років мав проблеми з наркотиками, чому його взяв ти? Що такого ти побачив у цьому малому, чого не зауважили решта тренерів?

— Я нічого не побачив, Білле. Пацан сам прийшов до мене.

Цікавість, що вже майже пригасла, спалахнула з новою силою.

— Тобто?

— Улітку 2011-го він прийшов до мене та сказав, що хоче грати в моїй команді. Я відповів, що кожен другий шмаркач звідсіля і до самого кордону штату хоче грати в моїй команді. Щоб ти розумів, десь за тиждень до того пацан перехворів на якийсь грип і дуже скинув вагу. Ну, в сенсі, ти б його бачив. Страх Господній! Присягаюся, то був найхудіший шмаркач з усіх, хто будь-коли, сидячи у кріслі мого кабінету, розказував, що хоче стати корнербеком. Тоді він розповів, що був найкращим у школі, але скаути не розглядали його як потенційного рекрута через наркотичну залежність.

Білл не вірив у те, що чує.

— Він сам це розповів?

— У мене теж очі на лоба полізли. Проте ти зрозумів мене правильно: пацан вивалив усе, не криючись і не відводячи очей. А потім виклав історію про… е-е… про свого батька. Абсолютно немислиму, на перший погляд, історію, і я… розумієш, я досі не знаю, чи то була правда, але пригадую, що подумав, якщо це таки правда, то пацан більше ніколи в житті не торкатиметься наркотиків. І ще він гратиме. Гратиме так, наче від цього залежить його життя… Я дав йому шанс.

Секунд десять обоє мовчали.

— Ти ж знаєш, Джоше, після такого я від тебе не відчеплюся.

— Знаю, що не відчепишся.

— Що то була за історія?

Джош зітхнув і почав розказувати…

Розповідь тренера Деніелса тривала три хвилини, і то були єдині три хвилини за день, упродовж яких Білл Вентрон не жував олівця. Тренер «Ренегатів» закляк: зморшки немовби закам’яніли, губи злиплися в бліду риску, брови з’їхалися клином, перетворивши обличчя на грізно вищирену маску. Здавалося, навіть час довкола нього зупинився. Увесь світ стиснувся до звуків, що долинали зі слухавки.