Читать «Учень мольфара» онлайн - страница 3

Олена рушила до кабінету головного редактора.

– Ну що ж, непогана стаття, – промовив він, дивлячись, як сонце виблискує на густому темно-каштановому волоссі Олени. – Але тут така справа… – протягнув він.

Олені усередині все перевернулося. Мабуть, треба забути про відпустку…

– Розумієш, – продовжував Петро Іванович, уважно видивляючись щось у вікні кабінету, що розташовувався на десятому поверсі офісної будівлі, – зараз якраз є шанс підняти наш рейтинг.

Олена мовчки дивилася на головного. В голові було порожньо і туманно. Морські хвилі котилися на берег, лизали пісок і тікали назад, на глибину. У вухах гудів прибій. Раптом хвиля піднялася, і Олену накрило з головою. Вона відчула на губах солону воду. У вухах задзвенів жіночий крик.

– Агов, ти мене чуєш? – десь іздалеку до її слуху долинув голос Петра Івановича. – То ти поїдеш чи ні?

– Так, – машинально відповіла Олена.

– Чудово, – розплився у задоволеній посмішці головний. – То можеш прямо завтра і виїжджати. Бухгалтерія все оформить.

– Що? – запитала Олена.

– Як що? Відрядження.

– Яке відрядження? – оторопіла Олена.

– Ну як це яке? Я ж тобі все розповів. Ти погодилась.

– Пробачте, я не дуже зрозуміла. А можна ще раз?

Петро Іванович вирячив на неї очі.

– Бачу, що ти дійсно втомилася. Ну нічого, там свіже повітря, чудова природа, якраз і відпочинеш. Ну і трохи попрацюєш заразом.

– А куди я їду?

– У Карпати ж.

Олена відчула, як вона летить у прірву, і цій безодні немає кінця.

– Куди?!

– Ну все, досить мене діставати. Іди вже, в мене багато роботи, – розсердився головний.

– Та я правда не чула, пробачте, я задумалась. Так що саме я там маю робити, у відрядженні?

– Люди в горах пропали, ти ж чула останні новини вчорашні. Пошуки організували. Поїдеш, все дізнаєшся, передаси матеріал, і вільна, відпочивай цілий тиждень.

– А чому саме я? Невже нікого іншого не знайшлося?

– Тому що ти найкраща, – відрізав Петро Іванович. – Ну, і це твоя тема. Коротше кажучи, іди збирайся. Бо ти вже погодилась.

– Я передумала.

Петро Іванович зняв окуляри і подивився прямо в Оленчині очі.

– Лєн, ну нам конче потрібна ця стаття, правда. А краще за тебе ніхто не зможе. Я тебе прошу, поїдь.

Мабуть, від долі не втечеш. А раптом їй снилися якісь інші гори? Апенніни, наприклад. Або ті, що в Турції, як там їх, Понтійські начебто.

– Добре, – сказала Олена і пішла з кабінету.

– Ну, що? – нетерпляче накинулась на неї Ольга.

– Їду у відрядження.

– Куди? – вирячила очі Ольга. – А море?

– А море гуд бай.

– Нічого собі… Так а куди їдеш?

– У Карпати. Репортаж робити.

– Прикольно… – Ольга хвилинку помовчала. – Ну і добре. Там теж відпочити можна. Повітря і природа, ну і все таке. Я теж поїду.

Олена відкрила рота.

– А ти чого? Ти ж на море хотіла.

– Не мороч голову. Так, треба Антону зателефонувати, нехай квитки купить. А що з Владом?

– Ой, точно, зараз йому скажу.

Влад обіцяв усе владнати на роботі. Ольга домовилася з головним про те ж саме відрядження, і через три дні вони вже сиділи в потягу, що прямував до Івано-Франківська. Потім пересіли на маршрутку і скоро прибули в одне з гірських селищ – Ворохту. Там винайняли дві кімнати у ґазди. Поклавши речі і розпитавши, де можна пообідати, вирушили на пошуки невеличкої кав’ярні, що мала бути десь неподалік. Антон тяг із собою свою камеру. Він був весільний фотограф, в нього якраз був вільний тиждень без замовлень, тож він із радістю поїхав у Карпати, тим більше він ні разу там не був.