Читать «Одіссея практиканта» онлайн - страница 8

– Та нє! Ти що? Я ж обіцяв! – образився, рвучко піднімаючись з ліжка, Едік. – Це я за те що, ми, враховуючи їхні проблеми зі зварювальниками, пішли їм на зустріч і доукомплектували нашу бригаду зварювальником…

– Доукомплектували? Ми? – розсміявся Віктор. – Ну, ти і жук!!!

– Щось не так? – настовбурчився Едік.

– Та ні, все так. Молодець! Тепер будемо ділити по совісті. Згода? Не буде заперечень, якщо ми розділимо цей бакшиш по третині на брата? – Віктор простягнув мені два червонці, два поклав собі в кишеню, а простягаючи останніх два червонці Едіку, спритно забрав один і теж поклав у свою кишеню, відповівши на здивований погляд Едіка:

– А це твій борг.

– Який ще борг?

– Як це «який борг»? А ресторан?

– Коли це ти мене в ресторан водив?

– Не тебе, а того, кого на трасі голодного кинув. Я ж мусив, якось спокутувати твою провину, бо яку думку про наше священне товариство налагоджувальників буде мати оцей «доукомплектований» коли залишить нас? – Едік, у відповідь на ті слова тільки скрушно махнув рукою.

– А тепер, – продовжив Віктор, – на горшок, в душ і в люлю, бо завтра рано-вранці їдемо далі.

– Та, куди ж спішити, – не погодився Едік. – ми ж планували тут два – три дні побути.

– Так би воно й було б, аби студент нам такого форсажу не надав, а тепер, ми вільні дні проведемо або в Миколаєві, або в Одесі, або додому поїдемо. У кожного буде вільний вибір.

– Якщо я маю право голосу, – втрутився і я, – то я пропоную в темпі зробити все необхідне якнайшвидше, щоб мати хоч би тиждень вільний, бо що ті три дні на морі – одне розстройство.

– О! Чув, Едік? – слова не хлопчика, а мужа!!! – І, повернувшись до мене, поплескав мене по плечу і сказав:

– У чому річ? Ти ж тепер вже не додаток до нашої бригади, а наш рівноправний колега. Так, що, як буде потреба – висловлюйся, не тушуйся!

– Я теж за, – знехотя погодився Едік, – тільки от, нащо так коней гнати? Можна ж і з обіду поїхати… Вранці ж так солодко спиться!.. Ми з Віктором дружно, від душі, розсміялись.

– Не буде у тебе солодкого завтра вранці, бо, в потрібному нам напрямі їде машина з заводу. Я вже домовився, водій зробить невеличкий «гак» і підвезе нас до самісінького заводу, щоб не тягати нам наші валізи по спеці та пилюці.

– А що ж ти не сказав, що на шару їдемо? – враз повеселішав Едік. – Якщо на шару, то я і вночі встану!..

О шостій ранку наступного дня, Веселинове, вже зникло в густій куряві, піднятій колесами нашої машини, а десь за годину-півтори, ми вже в’їжджали в досить велике село. На в'їзді в село побачив я мальовничі руїни, що визирали з-за дерев та густих кущів бузини.

Є у мене така, напівсвідома, археологічна риса; – тягне мене доторкнутись до уламків минулого, дихнути повітрям прадідів. Обов'язково, думаю, знайду час, навідаюсь сюди.

Водій наш, як і ми, був тут вперше, отже зупинився біля першого-ліпшого перехожого – дідуся з широкою сивою бородою, розпитати дорогу.

– До заводу? До нашого? Хочете доїхати? Ха! До заводу вони захотіли! Нечистий на ньому млинці зараз пече, а вони доїхати хочуть! Дід аж сльози сміху рукавом витер, безнадійно махнув рукою, та й попрямував у чийсь двір. Водій скривив губи, ми знизали плечима, – кожне містечко має конституційне право на свого дивака, – вирішили ми, та й рушили далі. За сотню метрів наздогнали бабусю, що швидко чимчикували стежкою, несучи у фартусі огірки. Зупинились, привітались.