Читать «Одіссея практиканта» онлайн - страница 10

– Та, дякувати Богу, обійшлося без жертв, але коли відбудуємо – невідомо, вибух і з барабану «квіточку» зробив, і покрівлю зніс, і стіни розваляв…кочегара вже допитали. Він «ненадовго відлучився», а коли повернувся, води вже в склі водоміра не було. Він, згідно інструкції, мав залити топку водою, але ж це і догана, і премія тю-тю… бо це зупинка виробництва на кілька днів. У нас же, як ви знаєте, подове горіння, і ту грязюку – мокру золу довелось би тиждень вигрібати. От він і «зекономив» час.

– Якщо кочегар воду пускав, то він же біля котла мав бути! Як же він вцілів? – запитав Едік.

– Ви, коли до Сільради під'їхали, бачили, що двері нарозпаш? А в моєму кабінеті? Теж? А чому? – Бо спека страшенна! Відчиняю все навстіж, хоч і котла в кабінеті не маю… От так і вони, що удумали! – на магістралі там було у них два вентилі; один коло котла, а другий біля насосної, то вони, щоб не чекати в спеці, коли вода набереться, керували наливом дистанційно, по годиннику, аж від насосної, що метрів за 20 від котельної. З холодочку… А та стіна, що до насосної, якраз і встояла. Везе дурням! – Не прибила його, як те кошеня миршаве.

– Суцільні порушення безпеки, – похитав головою Віктор. – Кому розкажи – не повірять, сміятися, як з вигадок, будуть!

– Е, ні! – нарешті посміхнувся Степан Захарович, – це ще не сміх, сміх далі був… – Та ви сідайте, я вам про ту кумедію розкажу, а потім треба ж нам і серйозні справи обговорити та щось вирішити. Ми повсідались і Степан Захарович продовжив своє оповідання.

– Десь, трохи більше за тиждень, привезли нам з того, хай йому грець, товариства «Знання» лектора з цивільної оборони. Ноги б йому повідривати та морду набити! Хоча – ні, спочатку морду набити, а потім, як не зрозуміє, то й ноги повідривати, щоб і дорогу сюди забув, щоб знав, як людей лякати!

– То чим же він так завинив, що ви йому таку страшну кару обіцяєте? – насмілився запитати я.

– А от, слухайте, – розвісив той гицель по всьому клубові плакати з малюнками ядерних грибів, зонами уражень, шляхів еяйкуляції, чи то пак, як її – евакуації, та фотографії попечених японців з Хіросіми, у яких на тілі особливо постраждали місця, закриті темним одягом, і почав лякати людей клятими американцями, котрі ні спати ні їсти не можуть поки не знищать нашу країну, а особливо наш завод, який виробляє пеньку для морських канатів!!! Не знаю, як нашим селянам спалось тієї ночі, але, коли, за кілька днів по тому, о сьомій вечора, в промінні призахідного сонця, під акомпанемент потужного вибуху, в небо піднявся велетенський малиновий гриб… Нє, правда, видовище було жахливе! Селяни згадали ту лекцію геть всю! Всю, до останнього слова! Той гицель казав, що радіація і теплові струмені, відбиваючись від білих стін будівель, завдавала людям більшої шкоди, ніж десь за містом. А у нас же всі хати білені… За десять хвилин село спорожніло. У кого білизна сохла – позривали, обмотались і в степ! Я до півночі по степу на «бобіку» мотався. Людей, як тих зайців на полюванні, фарами виловлював. Пояснював, в село завертав, так ще і йти, деякі, не хотіли… Там, кажуть, мериканці ядрену, таку, бомбу кинули, що годі й повертатись!