Читать «Одіссея практиканта» онлайн - страница 4

І от ми вже на трасі. Йдемо-волочимо непідйомні сумки, безперервно озираючись і «голосуючи». Ніхто не зупиняється і Едік каже, що тут місце незручне, бо недалеко перехрестя доріг і треба йти далі, ще метрів 200–300… Йдемо вздовж траси, обливаючись потом. Дійшли, зупинились, чекаємо, а траса чомусь спорожніла. То бігли, ледь не бампер в бампер, а тепер, коли ми вже зайняли потрібну позицію – нікого!

– Вони що, знущаються? Ну, просто, як змовились! – бурмоче Едік.

І тут, викликавши у нас нервовий сміх, якось поволі, повз нас пройшов рейсовий напівпорожній автобус на Веселинове. Водій уважно подивився на нас, але ми не проголосували – ми ж економимо!..

Близько години ми отак, на спеці, в пилюці, семафорили і я вже ладен був повернутися до автостанції, кинувши Едіка з його «наукою», коли на порожній трасі з'явилася «Побєда» яскравого жовтогарячого кольору. Пам'ятаючи Едікову умову щодо легковиків, я не відреагував на її наближення, але в Едіка терпець урвався. Він зненацька задріботів ногами та замахав вільною рукою, виконуючи якийсь шаманський танок з сумкою замість бубна. Машина йшла з досить великою швидкістю, але камлання подіяло і, прокотившись ще кілька десятків метрів, «Побєда» зупинилася. Звідки й сили взялися! Едік, здимаючи куряву, помчав до машини. Я бачив, що в салоні є люди і тому, без всякої надії, тягнучи осоружну сумку, теж поволі почвалав до «Побєди». Едік, відкрив задні дверцята, щось спитав у водія, а потім, обійнявши сумку обома руками, притиснувши її, як рідну, до живота, поліз задом на сидіння і, вже закриваючи дверцята, гукнув мені, що місць нема, і що він буде чекати НАС в готелі… Хряпнули дверцята і я лишився, як вночі в готелі, знову один… «Берлин рушив, а Івася курява покрила…» – чомусь згадалась поема Шевченка…

– От, гад! І ж це вже вдруге підряд! Якось втомлено-беззлобно подумав я. Хоч би сумку мою забрав, все ж легше було б! А втім, навіть добре, що сумка зі мною. Я ж з ранку, не те, щоб поснідати – води ні краплі не випив, а у мене там і пачка печива і пляшка ситра, ще Києва. Було вже за полудень. Я примостився біля придорожнього стовпчика на бетонній плиті, що, чомусь, лежала поруч і, вже не звертаючи уваги на автомобілі, заходився діставати свої припаси. Не встиг я ще добути їх, як відчув, що за моєю спиною зупинилась машина. Озирнувся – газон з будкою. І водій і пасажир в міліційних кашкетах… Незнайомі… Пронеслась думка: – може я щось не те, чи не там роблю??? Але міліціонер з лейтенантськими погонами, через віконце з опущеним склом доброзичливо запитав:

– Тобі куди, хлопче?

– Мені, товариш лейтенант, до Веселинова треба, вже годину голосую – ніхто не бере… А у мене ж відрядження, – про всяк випадок, додав я.

– О-о-о, чудово! Ми якраз туди. Тобі на завод, чи до готелю?

– До готелю. Влаштуюсь і на завод.

– Добре, сідай! І тицьнув великим пальцем правої руки позад себе в сторону будки. Я радо підхопив свою напіврозкриту сумку і підбіг до розчинених дверей фургона. З дверей визирнув усміхнений сержант, простягаючи руку за моєю сумкою. Сержант сидів на довгій лавці, спиною до кабіни в вузькому проході, розташованому поперек машини. Лавка була довга, але її всю займали якісь баби з кошиками. Вільного місця не було… Я розгублено запитав: