Читать «Одіссея практиканта» онлайн - страница 5

– А мені куди ж? У вас же місць нема!

– Як то нема? – здивувався сержант. – Та ми ще чоловік 15–20 підвезти зможемо, і гостинно відсунув заґратовані двері входу в головне, напівтемне, приміщення фургону, одночасно, засовуючи туди мою сумку…

– Ласкаво просимо!

Хоч після яскравого сонячного світла мене огорнула майже повна темрява, мені здалося, що в дальньому кутку фургона щось ворушиться.

– Так там же хтось є!

– То нічого, не бійся, він смирний, тільки кишені тримай міцніше, бо то спеціаліст! Ну, що було робити, вмощуюсь на лаві, в куточку, ногами підгорнувши під себе сумку.

– Сержант! Ти ж не переплутай нас, коли приїдемо, бо ми, хоч в одному автозаку, але в різні готелі…

– А я ще подумаю, – знову розвеселився сержант. – Може, як вас обох в один готель здамо, то план на 200 % виконаємо, ще й премію заробимо…

Автозак рушив. Десь за 15–20 хвилин бабусі дісталися до місця призначення, розрахувались з сержантом, повитягали за його допомоги свої кошики і, як тільки вони звільнили «сержантську» лаву, я запросився на свободу.

– «На свободу з чистою совістю!» – привітав мене сержант і ми рушили далі. Сержант сів проти заґратованих дверей в камеру, а я – біля віконця.

– Ніколи в такому фаетоні не їздив, – признався я сержанту. – Треба якось стрес зняти. Закурив би, але не знаю, чи можна, та й запальничка відмовила…

– Так у мене ж сірники є! – Жваво відгукнувся сержант, побачивши мою «представницьку» пачку. – Ніколи ще таких цигарок не бачив.

! Закурили, обмінялись думками про рівень американської тютюнової промисловості.

– Дайте і мені, простягнув руку з-за ґрат арештант.

– Сиди! Гримнув на нього сержант. Он, товариш лейтенант «Приму» смалить, а тобі «Bond» подавай! Арештант покірно поплентався в свій куток.

– Кажеш лейтенант «Приму» смалить, то може і його з водієм пригостити?

– Ну, як не жалко, то чого ж, він людина хороша.

– То що, постукаємо, хай зупинить машину? Я ж на ходу не пригощу…

– Ні в якому разі! Він подумає, що щось сталось, сердитися буде. Може сам зупиниться, а може когось ще підберемо, а як ні, то там скоро криничка буде з джерельною. Ми там інколи зупиняємося, щоб водички додому набрати. Вкуснюща-а-а!

Отак, за розмовою, я раз по раз позирав то на сержанта, то в віконце, милуючись висушеним сонцем степовим ландшафтом, і раптом побачив на узбіччі знайому до сліз, «Побєду» яскравого жовтогарячого кольору… Капот машини був відкритий, дверцята – теж. Хтось, мабуть водій, порався в моторі, а навколо вештались в очікуванні кілька пасажирів…

– Є в світі справедливість, – сказав я і запропонував сержанту ще одного Бонда…

В готелі Веселинова на мене чекав сюрприз. Ледве я, простягнувши паспорт, назвав своє прізвище, як адміністратор ошелешив мене повідомленням, що ще вранці Віктор забронював для своєї групи номер на трьох, навіть розплатився за кілька днів, та й пішов на завод…