Читать «Одіссея практиканта» онлайн - страница 2

Едік, збивши непокірну чуприну, теж промовив, якось загадково і трохи з жалем поглянувши на мене:

– Так у мене тут теж «номер» у місті є, де міг би притулитись, але теж одномісний…

– Так ви що, з-за мене отут з тим «Золотим ключиком» стовбичите?

– Ага! – хором відгукнулись Віктор з Едіком. – Прямо, як ті персонажі з мультику» Двое из ларца, одинаковых с лица», – подумалось мені.

– То відправляйтесь, не муляйте очі, а «Золотий ключик» ми для іншої мети пристосуємо… Ну, хоч би, щоб познайомитись…

Колеги знову перезирнулись.

– Так ми ж, наче, за тебе, студент, відповідаємо, якось нерішуче промовив Віктор.

– А я думаю, нам хвилюватися нема чого. – Якось з полегшенням сказав Едік. – Бачиш, як він зріло, щодо «Золотого ключика» запропонував? Значить в ситуації розбирається, в халепу не вскочить, а ранком зустрінемось, та й поїдемо далі.

– Ти, Едік, завжди був егоїстом, – радісно і теж з полегшенням сказав Віктор. І до мене:

– То що, ми пішли?

– О, а ви ще тут? – «здивувався» я. – Ми ж, наче, вже домовились!

– Ну, тоді бувай, на добраніч!

– І вам добре виспатись!

Хлопці пішли, а я трохи повештавшись по вестибюлю, вийшов на ґанок готелю. Повз готель проходив наряд міліції, міліціонер і, як тоді було заведено, з два дружинника. Я витяг сигарету з пачки BONDу, яку перед вильотом з великими складностями добув «для представництва», клацнув запальничкою, раз, вдруге, втретє… Батькова безвідмовна, ще фронтова, запальничка, але бензин скінчився…

– Не хоче? Поцікавився міліціонер, підходячи ближче. – А от у мене сірники є, а сигарети скінчились…

– «Нет в мире совершенства», відповів я словами Екзюпері і сумно похитав головою.

– То може якось виправимо ситуацію? – засміявся міліціонер, простягаючи мені сірники. Я запалив сигарету, випустив клуб диму і простягаючи сірники і пачку дорогоцінного BONDу міліціонеру сказав:

– Навряд.

– Чому? – Запалюючи й собі сигарету спитав міліціонер.

– Чому? Та тому, що приїхав я до вас, наладку автоматики на вашому винзаводі робити, а ви мене он як зустрічаєте, маю тепер от тут на сходах ночувати.

– А що, місць немає?

– А чого б це я тут вночі вештався, якби були? Вже б сьомий сон додивлявся…

– А ти сам звідки? Запитав міліціонер.

– З Києва, відповів я, але тут на те не зважають…

– Ой, правда? – Зрадів міліціонер. – і я з Києва, а тут на практиці.

– То ти ще й земляк? – удавано розгнівано запитав я. – Ну, то зроби для земляка добре діло – влаштуй на нічліг.

– Так я ж… – зам'явся міліціонер, – я ж практикант тільки, і в чужому місті…

– Ти не практикант, а міліціонер, а міліція, як мене ще в школі вчили – «мене береже»! Тим більш, що я земляк, і не байдикувати, а працювати сюди приїхав.

– А може його в діжурку? – подав голос один з дружинників. – Земляк все ж!

– В діжурку не можна, – похитав головою міліціонер, – там начальство час від часу з'являється, влетить так, що потім буде що згадувати… От, хіба що в червоному куточку, під Феліксом… Тільки там не дуже зручно, тапчан такий жорсткий…

– А мені, хоч під Карлом, хоч під Фридріхом, аби виспатись, бо весь день на ногах, та ще з цією осоружно-важкою сумкою – подумав я, а вголос сказав: